№ 8 (160) 21.04.2016 Двотижневик
Dwutygodnik
Ціна 1,50 грн
www.monitor-press.com
49053
Polsko-ukraiński «Ulisses»
Польсько-український «Улісс»
Відновлять Санктуарій Пресвятої Діви Марії
Śluby lwowskie
Piszemy po polsku Пишемо польською
Będzie Sanktuarium Maryjne
сторінка 4
Львівська обітниця
сторінка 8
сторінка 9
Dla nich to była zwykła sprawa Для них це була звичайна справа
сторінка 10 сторінка 5
2
str.
Karaimskie drogi
Jedną z ważnych tradycji magdeburskich miast europejskich była wielokulturowa mozaika, któ- ra w sposób naturalny jednoczyła różne naro- dowości i kształtowała obraz państwa. II wojna światowa i okupacja sowiecka z jej systemem implantacji idei homosowietikusa doprowadziła do zrujnowania tego modelu współżycia w domu europejskim. Szczególnie cennym jest więc dla nas poznanie tej Atlantydy, przedstawiciele któ- rej niedawno odwiedzili Łuck.
Караїмські шляхи
Однією з важливих магдебурзьких традицій європейських міст була багатокультурна мо- заїка, яка природнім чином поєднувала різні національності та формувала державу. Друга світова війна та радянська окупація з її систе- мою імплантації ідеї «гомо совєтікус» призве- ли до руйнування цієї моделі співжиття у євро- пейському домі. Тому особливо важливим для нас є пізнання цієї Атлантиди, представники якої недавно відвідали Луцьк.
12 kwietnia w Galerii Sztuki przy ul. Łesi Ukrainki w Łucku zgroma- dziło się dużo ludzi. W tym dniu otwarto tu wystawę «Karaj jołłary – Karaimskie drogi» (czynna będzie do 26 kwietnia) oraz przeprowadzo- no spotkanie z członkami Związku Karaimów Polskich i potomkami łuc- kich Karaimów, którzy przyjechali na zaproszenie Konsulatu Generalnego RP w Łucku w ramach realizowane- go przez placówkę projektu «Łuck – miasto wielokulturowe». Przewiduje on cykl spotkań z przedstawicielami różnych narodowości, którzy obec- nie mieszkają w mieście lub mieszka- li wcześniej. Spotkanie z Karaimami zainaugurowało ten projekt.
W wydarzeniu uczestniczyli m.in.:
przewodnicząca Związku Karaimów Polskich Mariola Abkowicz, której ro- dzina pochodzi z Litwy, wnuczka Ra- fała Abkowicza – łuckiego hazzana, czyli karaimskiego duchownego; se- kretarz Związku Karaimów Polskich, pracownik Wydziału Orientalistycz- nego Uniwersytetu Warszawskiego mgr Anna Sulimowicz, której korze-
nie wywodzą się z Halicza i Deraźne- go na Rówieńszczyźnie; prezes Fun- dacji Karaimskie Dziedzictwo Adam Dubiński oraz prezydent tej Fundacji Andrzej Morawietz – rodziny obu panów pochodzą z Łucka; członek Karaimskiego Związku Religijnego w RP Aleksander Kobecki; dr Michał Németh z Uniwersytetu Jagielloń- skiego, prawnuk karaimskiego poety z Łucka Sergiusza Rudkowskiego. Na spotkanie przybył także Józef Eszwo- wicz – jedyny Karaim mieszkający obecnie w Łucku.
Wśród gości byli przedstawiciele miejscowych władz badacze historii Karaimów, krajoznawcy, przedstawi- ciele polskich organizacji Łuckiego okręgu konsularnego i in.
Karaj jołłary
Wystawa «Karaj jołłary – Karaim- skie drogi» dotyczy Karaimów miesz- kających na terenie Rzeczypospoli- tej Polskiej. Zawiera fotografie z lat 1864–1950 i fragmenty wspo- mnień o karaimskich drogach w ostatnim stuleciu. Można tu
12 квітня в Галереї мистецтв на вулиці Лесі Українки в Луцьку зі- бралося багато людей. Того дня там відкрили виставку «Karaj jołłary – караїмські шляхи» (діятиме до 26 квітня) та провели зустріч із чле- нами Спілки польських караїмів і нащадками луцьких караїмів, ко- трі приїхали на запрошення Гене- рального консульства РП у Луцьку в рамках проекту «Луцьк – багато- культурне місто», який реалізовує ця дипломатична установа. Він пе- редбачає проведення циклу зустрі- чей із представниками різних на- ціональностей, які сьогодні живуть у місті або проживали тут раніше.
Зустріч із караїмами розпочала ре- алізацію цього проекту.
У заході взяли участь, зокрема, голова Спілки польських караїмів, внучка луцького хазана (караїм- ського священика – ред.) Рафала Абковичa Маріоля Абкович, сім’я якої походить із Литви; секретар Спілки польських караї- мів, працівник факультету орієнталістики Варшавсько-
го університету Анна Сулімович, корені якої походять із Галичa та села Деражного на Рівненщині; го- лова фонду «Караїмська спадщи- на» Адам Дубінський та президент цієї організації Анджей Моравєц, їхні родини походять із Луцька;
член Караїмської релігійної спілки в Польщі Олександр Кобецький;
Міхал Неймет із Ягеллонського уні- верситету, правнук караїмського поета з Луцька Сергіуша Рудков- ського. На зустріч завітав також Йо- сип Ешвович – єдиний караїм, який сьогодні мешкає в Луцьку.
Серед гостей були представники місцевих органів влади, польських організацій Луцького консульсько- го округу, дослідники історії караї- мів, краєзнавці та інші.
Karaj jołłary
Виставка «Karaj jołłary – караїм- ські шляхи» присвячена караїмам, що проживали на території Польщі.
На ній представлено фотографії, зроблені в 1864–1950 рр., та фраг- менти спогадів про долі караїмів
2
21 квітня 2016 Мозаїкаzobaczyć portrety członków karaimskich rodzin oraz zdjęcia ilustrujących życie codzienne Kara- imów, mieszkających w dawnych karaimskich siedliskach: Haliczu, Łucku, Trokach i Wilnie.
«Sama idea wystawy polegała na tym, że ze- braliśmy zdjęcia, jakie znalazły się w domowych archiwach Karaimów, którzy po II wojnie świato- wej osiedlili się w Polsce, a pochodzili z różnych skupisk karaimskich, położonych na terenie Li- twy i Ukrainy» – powiedziała Anna Sulimowicz.
Wystawa obrazująca losy polskich Karaimów po raz pierwszy została wyeksponowana w 2010 r.
«Tego, co można zobaczyć na niej, w większo- ści nikt, przed czasem kiedy wystawa powstała, nie oglądał. Nawet my nie wiedzieliśmy, że takie zdjęcia były» – zaznaczyła Anna Sulimowicz.
Łuck to jedna z najstarszych karaimskich gminAnna Sulimowicz krótko przedstawiła historię Karaimów. Pokazała także fotografie, które po- chodzą z Łucka, ale nie znalazły się na wystawie.
«Mówiąc o Karaimach trzeba mieć na wzglę- dzie dwa znaczenia słowa Karaim: jest to wspól- nota wyznaniowa, a także naród. W szerszym znaczeniu mówimy o Karaimach – wyznawcach religii, których pochodzenie jest różne pod względem etnicznym» – powiedziała Anna Suli- mowicz. Rdzeń słowa Karaim – «kara» – znaczy
«czytać», «studiować», «nauczać». Nakazem jest czytanie i studiowanie Starego Testamentu.
W XIV wieku książę litewski Witold sprowadził z Krymu Karaimów na ziemie Wielkiego Księstwa Litewskiego. Nie byli osiedlani jako niewolnicy, podkreśliła Anna Sulimowicz: «Dostali propozy- cję przesiedlenia się na Litwę i z niej skorzystali».
«Legenda mówi o 384 rodzinach karaimskich, co daje około mniej więcej 1500 osób» – po- wiedziała Anna Sulimowicz. Przedstawiła także różne miejscowości, w których Karaimi kiedyś mieszkali: Troki, Łuck, Halicz, Kukizów, Wilno oraz opowiedziała o tym, jakie karaimskie zabytki tam się zachowały.
Według dokumentów osadnictwo karaim- skie w Łucku pochodzi z początku wieku XVI. W 1506 r. król Zygmunt uwolnił Karaimów od opła- ty podatku za dom modlitwy. «Natomiast wia- domo, że byli tam już wcześniej, ponieważ w 1450 r. Karaim Jakub z Łucka, o którym nic poza imieniem nie wiemy, przyjechał do Konstanty- nopola na naukę. Przed rokiem 1450 istniały też dworzyszcza karaimowskie. Można więc przy- jąć, że Łuck jest jedną z najstarszych karaim- skich gmin» – powiedziała Anna Sulimowicz. W 1809 r. w Łucku spłonęła istniejąca wcześniej kienesa i w 1814 r. wybudowano nowy, też drew- niany budynek, który zachował się do XX wieku.
W czasie I wojny światowej budynek przetrwał, ale został obrabowany. Na początku lat 20-tych przeszedł restaurację. Cmentarz karaimski w Łuc- ku istniał w pobliżu cmentarza żydowskiego. W latach 50-tych XIX wieku Karaimi kupili grunt pod nowy cmentarz, który znajdował się nad Styrem niedaleko rzeki Głuszec. Anna Sulimowicz przed- stawiła kilka zdjęć łuckiej kienesy, panoramę cmentarza oraz zdjęcie pokazujące modlitwę za zamarłych odmawianą na cmentarzu podczas postu.
«Kilka słów chcę powiedzieć o Aleksandrze Mardkowiczu, który dla Karaimów uczynił Łuck stolicą kulturalną. Z zawodu notariusz, z zamiło- wania pisarz, poeta i wydawca. Wydawał jedyne czasopismo w języku karaimskim oraz broszury z utworami literackimi o historii Karaimów, pisał poezję po karaimsku, popularyzował wiedzę o Karaimach. Jego koronnym dziełem był «Słownik karaimsko-polsko-niemiecki» – pierwszy popu- larny słownik z języka karaimskiego» – zaznaczy- ła Anna Sulimowicz.
W latach 1929–1938 duchownym karaimskim był Karaim z Litwy Rafał Abkowicz – obok zarzą- du gminy kierował życiem społecznym i ducho- wym łuckich Karaimów. Anna Sulimowicz przed- stawiła zdjęcie, na którym można było zobaczyć większą część karaimskiej wspólnoty. Zostało zrobione w dniu, kiedy Karaimi zebrali się, żeby pożegnać odjeżdżającego na Litwę Rafała Abko- wicza.
Język Karaimów
Z referatem na temat «Karaimi w morzu Sło- wian» wystąpił dr Michał Németh. Opowiedział o pochodzeniu języka karaimskiego, o obcych wpływach na dialekty karaimskie oraz systemach pism używanych przez Karaimów. Mówił także o wpływach słowiańskich na język Karaimów łuckich i halickich. Przedstawił to m.in. na przy- kładzie fragmentu utworu «Dostłar», napisanego przez swojego pradziadka Sergiusza Rudkow- skiego – karaimskiego poety, pisarza, działacza karaimskiego, który mieszkał w Łucku.
Michał Németh zwrócił uwagę na to, że język karaimski jest wpisany do Czerwonej Księgi Ję- zyków Zagrożonych UNESCO. Po spotkaniu wy-
tłumaczył przyczyny tego procesu: «Przed woj- ną były gminy karaimskie i np. przy jednej ulicy mieszkało wiele rodzin, ludzie rozmawiali ze sobą i język żył w naturalny sposób. Natomiast po woj- nie ci Karaimi, którzy przyjeżdżali do Polski drogą repatriacji byli rzucani w różne miejsca. Okazje do tego, żeby się spotykać były rzadkie: kiedy się odwiedzało, kiedy odbywały się zjazdy, wtedy język karaimski mógł żyć. Tak się dzieje i dzisiaj.
Jest kilka osób, które mówią po karaimsku, ale nauczyło się tego języka z książek». Powiedział także, że badacze oraz działacze karaimscy od lat nagrywali osoby mówiące po karaimsku. Robili to m.in. Mariola Abkowicz oraz Adam Dubiński.
Polska, zdaniem Michała Németha, jest w tym momencie najsilniejszym ośrodkiem badań języ- ka Karaimów z tego względu, że Karaimi miesz- kają na jej terenie.
протягом останнього століття. Тут можна по- бачити портрети членів караїмських сімей та світлини, що показують щоденне життя кара- їмів, які жили в давніх осадах: Галичі, Луцьку, Тракаї та Вільнюсі.
«Ідея виставки полягала в тому, щоб зібрати фотографії, що зберігалися в домашніх архівах караїмів, які походили з різних караїмських осад, розташованих на території Литви та України, а після Другої світової війни посели- лися в Польщі», – сказала Анна Сулімович. Ви- ставку, яка зображає долі польських караїмів, вперше експонували у 2010 р. «Того, що на ній можна побачити, до часу, коли вона з’явилася, переважно ніхто не бачив. Навіть ми не знали, що такі фотографії існували», – зазначила Анна Сулімович.
Луцьк – одна з найстаріших караїмських гмінАнна Сулімович коротко представила істо- рію караїмів. Показала також зроблені в Луць- ку фотографії, яких немає на виставці.
«Коли ми говоримо про караїмів, потрібно брати до уваги два значення цього слова: це релігійна громада та народ. У ширшому зна- ченні ми говоримо про караїмів як про пред- ставників однієї релігії з різним етнічним похо- дженням», – зауважила Анна Сулімович. Корінь слова «караїм», «кара», означає «читати», «на- вчатися», «навчати». Обов’язок караїмів – чита- ти та вивчати Старий Завіт.
У XIV ст. литовський князь Вітовт переселив до Великого Князівства Литовського караїмів із Криму. За словами Анни Сулімович, їх не по- селяли як невільників: «Вони одержали пропо- зицію переселитися в Литву і на неї пристали».
«У легенді йдеться про 384 караїмські сім’ї, тобто приблизно про 1500 осіб», – повідомила Анна Сулімович. Вона представила також різні місцевості, в яких колись жили караїми: Тра- кай, Луцьк, Галич, Кукезів, Вільнюс. Розповіла й про те, які караїмські пам’ятки там збереглися.
Згідно з документами караїми в Луцьку з’явилися на початку XVI ст. У 1506 р. король Сигізмунд I Старий звільнив караїмів від спла- ти податку за дім молитви. «Проте відомо, що вони були в місті ще раніше, оскільки в 1450 р.
караїм Яків із Луцька, про якого ми нічого, окрім імені, не знаємо, приїхав до Константи- нополя на навчання. До 1450 р. в місті існували також караїмські дворища. З огляду на це, мож- на зробити висновок, що Луцьк – одна з най- старіших караїмських гмін», – сказала Анна Су- лімович. У 1809 р. у Луцьку згоріла побудована раніше кенаса, тому в 1814 р. збудовано нову дерев’яну споруду, яка збереглася до XX ст. Під час Першої світової війни будівля вистояла, але її пограбували. На початку 20-х рр. кенасу від- реставрували. Караїмське кладовище в Луцьку існувало поблизу єврейського. У 50-х рр. XIX ст.
караїми купили землю для нового кладовища, яке було розташоване на березі Стиру, непода- лік Глушця. Анна Сулімович продемонструвала кілька фотографій із зображенням луцької ке- наси, панораму кладовища та світлину, на ко- трій видно людей, що під час посту моляться на кладовищі за померлих.
«Кілька слів хочу сказати про Олександра Мардковича, який для караїмів зробив Луцьк культурною столицею. За професією – нота- ріус, за покликанням – прозаїк, поет і видавець.
Видавав єдиний журнал караїмською мовою та брошури з літературними творами про історію караїмів, писав поезію караїмською, популя- ризував знання про караїмів. Його головною працею був «Словник караїмсько-польсько- німецький» – перший популярний словник ка- раїмської мови», – зазначила Анна Сулімович.
У 1929–1938 рр. луцьким хазаном був караїм із Литви Рафал Абкович. Він очолював гміну та керував громадським і духовним життям міс- цевих караїмів. Анна Сулімович показала фо- тографію, на якій можна було побачити більшу частину караїмської громади міста. Її зробили в той день, коли всі зібралися, щоб попрощатися з Рафалом Абковичем, який від’їжджав у Литву.
Мова караїмів
ДДоповідь на тему «Караїми в морі слов’ян»
виголосив Міхал Неймет. Він розповів про по- ходження караїмської мови, про іноземні впли- ви на караїмські діалекти та про системи пись- ма, якими користувався цей народ. Говорив також про слов’янські впливи на мову луцьких та галицьких караїмів. Представив це, зокрема, на прикладі фрагмента твору «Dostłar», напи- саного його прадідом Сергіушом Рудковським, караїмським поетом, прозаїком, громадським діячем, який мешкав у Луцьку.
Міхал Неймет звернув увагу на те, що ка- раїмська мова вписана до «Червоної книги мов», яким загрожує вимирання. Пізніше він пояснив причини цього процесу: «До війни були караїмські гміни і на одній вулиці жило багато сімей, люди розмовляли між собою й мова жила природнім чином. Натомість після війни караїмів, які приїжджали до Польщі в рамках репатріації, розкидало по різних міс- цях. Нагоди для зустрічей стали рідшими: коли відвідували одне одного, коли відбувалися з’їзди, тоді караїмська мова могла жити. Так від- бувається і сьогодні. Є кілька осіб, які говорять караїмською, але вони навчилися цієї мови з книжок». Вчений розказав також, що дослідни- ки та караїмські діячі протягом багатьох років записували живу мову осіб, котрі говорили караїмською. Робили це, зокрема, й Маріоля Абкович та Адам Дубінський. Польща, на думку Міхала Нейметa, нині є найсильнішим осеред- ком досліджень мови караїмів, оскільки пред- ставники цього народу живуть на її території.
3
21 квітня 2016
Мозаїка
Teraźniejszość Karaimów polskich
Prezes Związku Karaimów Polskich Mariola Abkowicz zaznaczyła, że w spisie powszechnym z 2011 r. liczba osób deklarujących narodowość karaimską w Polsce wyniosła 314 osób. Do Polski Karaimi z Łucka, Trok, Halicza przyjechali w latach 1945–1946. Część z nich została w Warszawie, bo tam mieszkali Karaimi od XIX wieku, część poje- chała do Gdańska, natomiast większość łuckich Karaimów zamieszkała w Opolu.
Mariola Abkowicz powiedziała, że bodźcem dla większej aktywności Karaimów mieszkają- cych na terenie ZSRR był ich zjazd, odbywający się w Trokach w 1989 r. (w Polsce takie zjazdy od- bywały się od połowy lat 70-tych). Natomiast w 1997 r. w tym mieście odbył się zjazd poświęcony 600-leciu zamieszkania Karaimów na terenie Rze- czypospolitej. Ciekawym faktem jest to, że w tym mieście znajduje się kienesa, która jest nieprze- rwanie czynna od XVIII wieku, nawet w czasach ZSRR nie została zamknięta.
Obecnie w Polsce, oprócz Związku Karaimów Polskich, działają Karaimski Związek Religijny, Fundacja Karaimskie Dziedzictwo. Na terenie Polski nie ma żadnej kienesy, zabytkiem mate- rialnym jest natomiast karaimski cmentarz poło- żony na warszawskiej Woli.
Aktywna działalność organizacji mniejszości narodowych i etnicznych w Polsce jest możli- wa dzięki temu, że państwo przeznacza na ten cel odpowiednie środki. Mniejszościami w Pol- sce opiekuje się obecnie Ministerstwo Spraw Wewnętrznych i Administracji. «Departament Mniejszości Narodowych i Wyznań otrzymuje co roku pulę środków do podziału dla mniejszo- ści w oparciu o projekty, które piszemy. Co roku otrzymujemy środki na prowadzenie naszych podstawowych projektów. Oprócz tego Mini- sterstwo Kultury i Dziedzictwa Narodowego ma programy, które pozwalają wspierać działalność mniejszości narodowych i etnicznych. Także Ustawa o działalności pożytku publicznego i o wolontariacie sprzyja temu, że samorządy prze- znaczają środki na działalność tych mniejszości»
– powiedziała Mariola Abkowicz. Organizacje budują z tych środków swoje budżety i planują aktywność. Jest to przede wszystkim aktywność wydawnicza, prowadzenie stron internetowych czy zespołów kulturalno-folklorystycznych.
Związek Karaimów Polskich prowadzi działal- ność kulturalną, działa przy nim m.in. Karaimski Zespół Folklorystyczny «Dostłar». Prowadzi tak- że działalność wydawniczą: w 1999 r. Związek przejął wydawanie czasopisma «Awazymyz», który ukazuje się od 1979 r. Od 2007 r. Oficyna Wydawnicza Związku Karaimów Polskich «Bitik»
wydaje «Almanach Karaimski». Związek wydaje także książki o Karaimach i płyty z muzyką kara- imską. Prowadzi także konserwację i digitalizację rękopisów i książek, które Karaimi przywieźli ze sobą do Polski. Są to ważne źródła języka kara- imskiego, więc wymagają przeprowadzenia ba- dań naukowych (można z nimi się zapoznać na stronie www.jazyszlar.karaimi.org). Odbywają się także szkoły letnie szkoły dla młodzieży, wykłady, koncerty itd.).
«Prowadzimy działalność popularyzacyjną oraz informacyjną, opowiadamy o tym, kim je- steśmy i czym się zajmujemy. Prowadzimy stronę www.karaimi.org, na której staramy się zamiesz- czać informację o tym, co jest ważne w naszej działalności» – dodała Mariola Abkowicz.
«Karaimi na Wołyniu»
Taki tytuł ma napisana przez Wołodymyra Szabarowskiego książka, wydana w języku ukra- ińskim w Łucku w 2013 r. Autor powiedział, że jego zainteresowanie się tym tematem wynika z badań nad historią wsi Deraźne w rejonie kosto- polskim obwodu rówieńskiego, z której on po- chodzi. Jak mówi, druga co do wielkości wspól- nota karaimska na Wołyniu, mieszkała właśnie w Deraźnem.
Wołodymyr Szabarowski zbierał dane o Ka- raimach, zamieszkujących Wołyń w Rówieńskim Muzeum Krajoznawczym, w archiwach w Żyto- mierzu i w Równem, w Rezerwacie Historyczno- -Kulturowym w Łucku, w Centralnym Państwo- wym Archiwum Historycznym Ukrainy. Mówił, że w książce łamie stereotypy, m.in. o tym, że pierwsza wzmianka o Karaimach w Łucku pocho- dzi z 1506 r. – dokumenty świadczą, że pojawili się oni w mieście o wiele wcześniej – w 1450 r.
Tę datę podała także Anna Sulimowicz podczas prezentacji. Jeszcze jedno odkrycie Wołodymyra Szabarowskiego dotyczy wsi Deraźne w rejonie kostopolskim. Chodzi o to, że Karaimi mieszkali właśnie tam, a nie w mieście Derażnia (obecnie obwód chmielnicki), jak często się pisze. Mówił też, że znalazł informacje, potwierdzające fakt zamieszkania we wsi Załawie niedaleko Ostrożca (obecnie rejon młynowski obwodu rówieńskie- go) Abrahama Firkowicza, późniejszego karaim- skiego uczonego, duchownego, działacza spo- łecznego oraz literata. Włodzimierz Szabarowski tłumaczy także na ukraiński karaimskie poezje, m.in. Aleksandra Mardkowicza i Sergiusza Rud- kowskiego.
Śladami łuckich Karaimów
Pod koniec dnia dla mieszkańców i gości Łucka przeprowadzono wycieczkę śladami Kara- imów w mieście. Pokazano im te części Starego Miasta, które są najbardziej związane z Karaima- mi: wszyscy razem przeszli się od Mostu Brackie- go do Rynku, następnie ulicą Karaimską, zwiedzi- li także Plac Zamkowy.
Od przewodników krajoznawcy Oleksandra Kotysa i znawczyni magdeburskiej historii mia- sta Oksany Sztańko uczestnicy wycieczki dowie- dzieli się o tym, jak Karaimi pojawili się w Łucku, czym się zajmowali i co po nich zachowało się w mieście do dziś. Niestety karaimskich zabytków zostało tu niewiele. Najbardziej cenny obiekt – kieniesa – która uważana była za najstarszą ka- raimską świątynię na terenie Ukrainy, spłonęła w 1972 r. Na ulicy Karaimskiej zachowała się jednak kamienica, zbudowana ok. 1939 r. na koszt kara- imskiej wspólnoty dla potrzeb gminy. Mieszkał tam hazzan, działało biuro metryk, odbywały się lekcje dla dzieci oraz zebrania. Obecnie w tym budynku znajduje się prywatne mieszkanie.
Oksana Sztańko na podstawie autentycznych źródeł archiwalnych opowiedziała o życiu łuc- kich Karaimów w XVI–XVII wieku, ich relacjach z Ormianami i Żydami. Krajoznawców uzupełniła Anna Sulimowicz, która opowiedziała o losach kienesy i wskazała miejsca, gdzie mieszkali łuccy Karaimi.
Pod koniec wycieczki jej uważni uczestnicy mieli możliwość otrzymania płyt z muzyką kara- imską. Musieli tylko poprawnie odpowiedzieć na pytania o historii łuckich Karaimów.
Natalia DENYSIUK, Olga SZERSZEŃ
Сьогодення польських караїмів
Голова Спілки польських караїмів Маріоля Абкович розповіла, що в переписі населен- ня, проведеному в Польщі у 2011 р., 314 осіб зазначили, що вони є караїмами. До Польщі караїми з Луцька, Тракая та Галичa приїхали в 1945–1946 рр. Частина з них осіла у Варшаві, бо там із XIX ст. жили караїми, частина поїхала до Гданська. Більшість луцьких караїмів посе- лилися в Ополі.
Маріоля Абкович зазначила, що стимулом для більшої активності караїмів, які прожива- ли на території СРСР, був з’їзд у Тракаї в 1989 р.
(у Польщі такі з’їзди відбувалися із середини 70-х рр.). Натомість у 1997 р. в цьому місті від- бувся з’їзд, присвячений 600-річчю пересе- лення караїмів на території Речі Посполитої.
Цікавий той факт, що в цьому місті знаходиться кенаса, яка безперервно діє із XVIII ст., навіть за радянських часів її не закривали.
Сьогодні в Польщі, крім Спілки польських караїмів, діють Караїмська релігійна спілка, фонд «Караїмська спадщина». На території Польщі немає жодної кенаси. Єдина матеріаль- на пам’ятка – караїмське кладовище, розташо- ване на варшавській Волі.
Активна діяльність організацій національ- них та етнічних меншин у Польщі можлива завдяки тому, що держава виділяє на цю мету відповідні кошти. Меншинами в Польщі опікує ться Міністерство внутрішніх справ і адмініст- рації. «Департамент національних меншин і релігій щороку отримує кошти, які розподіляє серед меншин, спираючись на написані нами проекти. Крім цього, Міністерство культури і національної спадщини має програми, які до- зволяють підтримувати діяльність національ- них та етнічних меншин. Закон про діяльність благодійних організацій та про волонтаріат сприяє тому, що органи місцевого самовряду- вання виділяють кошти на діяльність меншин», – сказала Маріоля Абкович. Організації плану- ють у рамках цих коштів свої бюджети та ак- тивність. Це, передусім, видавнича діяльність, створення сайтів чи фольклорних колективів.
При Спілці польських караїмів діє караїм- ський фольклорний ансамбль «Dostłar». Ор- ганізація провадить і видавничу діяльність. У 1999 р. спілка почала опікуватися випуском журналу «Awazymyz», який виходить із 1979 р.
Із 2007 р. у видавничому домі Спілки польських караїмів «Bitik» виходить «Almanach Karaimski».
Там також друкують книги про караїмів і ви- пускають диски з караїмською музикою. Спілка займається консервацією та оцифровуванням рукописів і книжок, які караїми привезли із собою до Польщі. Це важливі джерела караїм- ської мови, тому їх потрібно досліджувати (із ними можна ознайомитися на сайті: www.
jazyszlar.karaimi.org). Караїми організовують також літні школи для молоді, лекції, концер- ти і т. д.
«Ми популяризуємо та інформуємо, розпо- відаємо про те, хто ми і чим займаємося. У нас є сайт (www.karaimi.org), на якому ми намагає- мося подавати інформацію про найважливіше в нашій діяльності», – додала Маріоля Абкович.
«Караїми на Волині»
Такий заголовок має написана Володими- ром Шабаровським книга, видана українською мовою в Луцьку у 2013 р. Автор розповів, що його зацікавлення караїмами пов’язане з тим,
що він походить із села Деражного в Косто- пільському районі Рівненської області, історію якого досліджує. Додав, що друга за значенням караїмська громада на Волині була саме в Де- ражному.
Володимир Шабаровський збирав докумен- тальні свідчення про караїмів, зокрема, в Рів- ненському обласному музеї, обласних архівах у Житомирі та Рівному, Державному історико- культурному заповіднику в Луцьку, Централь- ному державному історичному архіві України в Києві. Під час розмови з нами він зазначив, що у своїй книзі руйнує стереотипи, наприклад про те, що перша згадка про караїмів у Луцьку датується не 1506 р., як про це часто пишуть, а набагато раніше – 1450 р. Цю дату на презента- ції подала також Анна Сулімович. Ще одне від- криття Володимира Шабаровського стосуєть- ся села Деражного в Костопільському районі – про те, що караїми жили саме там, а не в місті Деражні (нині Хмельницька область). Розповів ще, що знайшов інформацію, яка підтверджує факт проживання в селі Залав’я біля Острожця (нині Млинівський район Рівненської області) Авраама Фірковича, котрий пізніше став кара- їмським ученим, хазаном, громадським діячем та письменником. Володимир Шабаровський робить також переклади з караїмської на укра- їнську. Перекладав твори Олександра Мардко- вича й Сергіуша Рудковського.
Слідами луцьких караїмів
Під кінець дня лучани та гості міста, зокрема нащадки луцьких караїмів, взяли участь в екс- курсії караїмською частиною обласного цен- тру Волині. Екскурсанти відвідали місця Ста- рого Луцька, найбільше пов’язані з караїмами:
пройшлися від Братського мосту до Майдану Ринок, прогулялися вулицею Караїмською, а також побували на Замковій площі.
Від екскурсоводів краєзнавця Олександра Котиса та знавця магдебурзької історії міста Оксани Штанько мандрівники довідалися про те, як опинилися караїми в Луцьку, чим вони займалися та що дотепер збереглося в місті від представників цього народу. Збережених караїмських пам’яток, на жаль, залишилося не так багато: найцінніша споруда, кенаса, яка вважалася найдавнішим караїмським храмом в Україні, згоріла в 1972 р. Проте на вулиці Ка- раїмській зостався будинок, споруджений при- близно в 1939 р. за кошти караїмської громади для потреб гміни. Свого часу там проживав ха- зан, розміщувалося бюро метрик, відбувалися шкільні заняття та зібрання. Зараз же це відре- монтоване приватне помешкання.
Цікаві оповідки про життя луцьких караїмів у XVI–XVII ст., історії їхніх відносин із вірмена- ми та євреями, задокументовані з автентичних архівних джерел, розказала Оксана Штанько.
Розповіді краєзнавців доповнила цінними ві- домостями Анна Сулімович, яка, зокрема, пові- дала детальну долю кенаси та вказала, де саме проживали луцькі караїми.
На завершення уважні екскурсанти мали можливість отримати компакт-диски з кара- їмською музикою. Для цього їм потрібно було правильно відповісти на запитання про істо- рію луцьких караїмів.
Наталія ДЕНИСЮК, Ольга ШЕРШЕНЬ
Релігія
4
21 квітня 2016Sanktuarium Maryjne w kolegiacie Ołyckiej Санктуарій Пресвятої Діви Марії
в Олицькій колегіаті
Erygowanie Sanktuarium Maryjnego w Kolegiacie w Ołyce na Wołyniu zapowiedział 8 kwietnia 2016 r. ks. bp. Witalij Skoma- rowski ordynariusz łucki podczas konferencji prasowej w siedzi- bie Sekretariatu Konferencji Episkopatu Polski.
Tego dnia na Zamku Królewskim w Warszawie Fundacja Dziedzictwa Kulturowego przekazała zrekonstruowany obraz Matki Bożej z Dzieciąt- kiem na ręce biskupa łuckiego. W Kolegiacie Świętej Trójcy od 2013 r. trwają prace konserwa- torskie prowadzone ze środków polskich przez tę organizację.
Oryginalny Obraz Matki Boskiej został przy- wieziony z Palestyny na początku XVII wieku przez Mikołaja Krzysztofa Radziwiłła, i do 1939 r.
znajdował się na zamku w Ołyce.
Wykonana w XVII wieku kopia była obiektem kultu w sanktuarium w Kazimierce – wsi założo- nej w roku 1629 przez kanclerza wielkiego litew- skiego Stanisława Albrechta Radziwiłła (obecnie – Kuźmówka w obwodzie rówieńskim).
W okresie rozbiorów władze carskie likwido- wały sanktuarium, a w kościele planowano urzą- dzić cerkiew, i tylko nieugięta postawa duchow- nych udaremniła te zamiary. Mimo oporu władz rosyjskich do kościoła przychodzili również pra- wosławni, którzy podobnie jak katolicy otaczali czcią cudowny wizerunek. Kościół kazimierzecki został w 1943 r. wysadzony w powietrze przez nacjonalistów ukraińskich, a obraz zaginął.
Ufundowana przez Fundację Dziedzictwa Kul- turowego kopia została namalowana na drew- nianym podobraziu przygotowanym przez war- szawskiego konserwatora dzieł sztuki Andrzeja Kazberuka, przez gdańskiego artystę malarza Tomasza Kucharskiego. Sukienkę dla obrazu, ze złoconej srebrnej blachy, wykonał krakowski konserwator Tadeusz Galant.
www.catholic.volyn.ua
Про заснування Санктуарію Пресвятої Діви Марії в Олицькій колегіаті оголосив 8 квітня 2016 р. єпископ Віталій Скомаров- ський, ординарій Луцької дієцезії, під час прес-конференції в секретаріаті Конференції єпископату Польщі.
Того ж дня в Королівському палаці у Вар- шаві відбулася церемонія передачі Фундацією культурної спадщини (Польща) луцькому єпис- копу реконструйованого образу Пресвятої Діви Марії з Дитятком Ісусом. У колегіаті Пре- святої Трійці в Олиці тривають від 2013 р. кон- серваторські роботи, які фінансує Фундація культурної спадщини.
Оригінал образу на початку XVII ст. з Палес- тини привіз Миколай Кшиштоф Радзивілл, і до 1939 р. він перебував у його замку в Олиці.
Зроблена в другій половині того ж століття ко- пія призначалася для новозбудованої мурова- ної каплиці села Казимирки (нині село Кузьмів- ка в Рівненській області), заснованого в 1629 р.
великим канцлером литовським Станіславом Альбрехтом Радзивіллом.
Після поділу Речі Посполитої царська вла- да ліквідувала санктуарій, а в храмі планувала облаштувати церкву, і лише рішучість духо- венства та громади звела ці наміри нанівець.
Попри заборону до святині на престольні свя- та приходили як католики, так і православні, які також вшановували чудотворний образ. У 1943 р. казимирецький храм підірвали україн- ські націоналісти, від того часу доля ікони не відома.
Копію образу, яка постала завдяки Фунда- ції культурної спадщини, виконав ґданський художник Томаш Кухарський на дерев’яній основі, підготовленій консерватором творів мистецтва Анджеєм Казберуком. Металеве оздобне покриття образу зі срібної позолоче- ної бляхи виконав Тадеуш Ґалант, консерватор із Кракова.
www.catholic.volyn.ua
1050. rocznica Chrztu Polski
Pierwszy historyczny władca państwa polskiego wraz ze swoim ludem przyjął dobrowolnie chrzest 1050 lat temu. Był nim książę Mieszko I z dynastii Piastów.
Krok uczyniony przez niego w 966 r. miał ogromne znaczenie dla ówczesnej polityki mię- dzynarodowej Polski. Sąsiadowała ona bowiem z już chrześcijańskim państwem czeskim i niemiec- kim i narażona była na przymusowe nawracanie na wiarę chrześcijańską. Ślub z córką władcy Czech – Dobrawą, przybycie misjonarzy chrześci- jańskich i przyjęcie chrztu oznaczało dla Mieszka I podstawę do budowy silnego aparatu władzy.
Obchody 1050. Rocznicy Chrztu Polski obję- te zostały Honorowym Patronatem Prezydenta Rzeczypospolitej Andrzeja Dudy, a Wielkopolska, ziemia naszych przodków – z Poznaniem i Gnie- znem, stała się centrum jubileuszowych uroczy- stości. Trwały one od 14 do 16 kwietnia. Zostały odprawione dziękczynne msze święte, odbywały się posiedzenia Konferencji Episkopatu Polski, odbyła się – prapremiera filmu o chrzcie Mieszka I w reż. Macieja Pawlickiego «Mesco Dux Baptiza- tur», a święto zakończono koncertem jubileuszo- wym – «Jesus Christ Superstar».
Najważniejszym jednak wydarzeniem były uroczyste obrady Zgromadzenia Narodowego, które po raz pierwszy w historii odbyło się poza Warszawą i Orędzie Prezydenta RP Andrzeja Dudy – w Sali Ziemi na terenie Międzynarodowych Tar- gów Poznańskich. W swoim przemówieniu poru- szył wiele aspektów podkreślając między innymi, że: «Chrzest Mieszka jest najważniejszym wy- darzeniem w całych dziejach państwa i Narodu Polskiego. Nie był lecz jest. Bo decyzja naszego
pierwszego historycznego władcy zdecydowała o całej przyszłości naszego kraju. Chrześcijań- skie dziedzictwo kształtuje losy Polski i każdego z nas, Polaków. (…) Przyjęcie chrztu w obrządku łacińskim określiło naszą narodową tożsamość.
Od tej pory mówiliśmy o sobie: My, Polacy. Po- wiedzieliśmy wtedy „tak” wolności samostano- wienia. Pokazaliśmy, że jesteśmy gotowi budo- wać Naród i państwo, chroniąc je i ginąc za nie.
Nie było przesądzone, że się uda, że powstanie wspólnota. Ale udało się. Zbudowano ją na fun- damencie wiary, która wrosła w naszą tożsamość, stając się ostatnią tarczą wolności i solidarności.
Przyjmując chrzest nasi przodkowie wyznaczyli cel, wokół którego tworzył się wspaniały polski naród. Gdy nasi wrogowie próbowali zniszczyć nasz naród i Kościół, zniszczyć nasz kraj – Naród wypełniał świątynie, tam szukając wspólnoty, udowadniając ponadczasową mądrość decyzji przodków. Rok 966 to zatem najważniejsza cezu- ra w naszych dziejach (…)».
Rocznicę Chrztu Polski należy potraktować jako czas refleksji nad naszą tożsamością, nad wartościami chrześcijańskimi, nad podstawami naszego bytu narodowego, jako dziedzictwo, które chcemy na nowo odkrywać i rozwijać. Oby- śmy się umocnili jako wspólnota narodu.
MW
1050-річчя
Хрещення Польщі
1050 років тому перший правитель польської держави разом зі своїм народом добровільно прийняв хрещення. Був ним князь Мешко I з династії П’ястів.
Крок, зроблений ним у 966 р., мав велике значення для тодішньої міжнародної політи- ки Польщі. Її сусідами були вже християнські чеська та німецька держави, і країна могла за- знати примусового навернення до християн- ської віри. Шлюб із дочкою правителя Чехії Дубравою, прихід християнських місіонерів і прийняття хрещення давало Мєшкові І під- ґрунтя для побудови сильного апарату влади.
Святкування 1050-річчя Хрещення Польщі відбувалося під патронатом президента Рес- публіки Польща Анджея Дуди, а Великополь- ща, зокрема Познань і Гнєзно, стала центром ювілейних урочистостей. Вони тривали з 14 до 16 квітня. У рамках святкування відбулися по- дячні богослужіння, засідання Конференції польського єпископату, прапрем’єра фільму режисера Мацея Павліцького про хрещення Мешка І «Mesco Dux Baptizatur». Завершило- ся свято ювілейним концертом «Jesus Christ Superstar».
Однак найважливішими подіями були уро- чисте засідання Національних зборів, яке вперше в історії відбулося за межами Варшави, і послання президента Польщі Анджея Дуди в Залі Землі на Познанському міжнародному ярмарку. У своїй промові він торкнувся бага- тьох питань та підкреслив: «Хрещення Мешка є найважливішою подією в усій історії держа- ви та польського народу. Не було, а є, оскільки рішення нашого першого історичного прави-
теля вплинуло на все майбутнє нашої країни.
Християнська спадщина формує долю Польщі та кожного з нас, поляків (...). Прийняття хре- щення в латинському обряді визначило нашу національну ідентичність. Із того часу ми гово- рили про себе: «Ми, поляки». Тоді ми сказали
«так» свободі самовизначення. Ми показали, що готові будувати націю і державу, захища- ючи її та помираючи за неї. Тоді не було відо- мо, чи ми досягнемо успіху, чи сформується суспільство. Але вдалося. Держава була збу- дована на фундаменті віри, що вросла в нашу ідентичність, ставши останнім щитом свободи та солідарності. Приймаючи хрещення, наші предки визначили мету, навколо якої створю- вався великий польський народ. Коли наші вороги намагалися знищити наш народ та Церкву, знищити нашу країну, люди заповню- вали храми, шукаючи там спільноту, доводячи понадчасову мудрість рішення предків. Тому 966-й рік – це найважливіший поворотний мо- мент у нашій історії (...)».
Ювілей Хрещення Польщі потрібно роз- глядати як час для роздумів про нашу ідентич- ність, про християнські цінності, про основи нашого національного буття як про спадщину, яку хочемо знову відкривати і розвивати, щоб мати можливість стати міцнішим народом.
ВМ
