Monitor Wołyński = Volin'skij Monitor. Nr 14 (2011)

№ 14 (50) 28.07.2011 Двотижневик

Dwutygodnik

www.monitor-press.com Ціна 1,50 грн

Drzwi Centrum Integracji «Za- młynie» są otwarte dla wszyst- kich.

6

str.

7

str.

8

str.

4

str.

3

str.

Двері Центру інтеґрації «За- млиння» відкриті усім.

На території Польщі одним українським місцем стало більше.

Петрo Базелюк врятував по- ляків Слоєвських – батька і сина.

Повертаючись у Замлиння

Wracając do Zamłynia Десять днів у Модрині

Праведник Петро Базелюк

Dziesięć dni w Modryniu

Jarosław Poliszczuk:

„Kształtuje się korpus dobrowolnych ambasadorów Ukrainy w Polsce”

Sprawiedliwy Petro Bazeluk

Na terenie Polski o jedno ukraiń- skie miejsce pamięci więcej.

Влодава відома як місто трьох кордонів і культур.

Włodawa słynie jako „miasto trzech granic i trzech kultur”.

Освіта – не бізнес.

Edukacja nie jest biznesem.

Petro Bazeluk uratował Polaków Słojewskich – ojca i syna.

Поліське літо у Влодаві Poleskie Lato we Włodawie

2

str.

Ярослав Поліщук:

«Формується корпус добровільних амбасадорів України в Польщі»

Волинське паломництво

14-19 

Сентиментальна подорож У рамках паломництва на Волинь приїхали представники з різних ку- точків Польщі, була навіть одна осо- ба з Великобританії. Усіх їх об'єднує Волинь, з якої походять. Дехто впер- ше приїхав на землі, де жили їхні діди і батьки перед Другою світовою війною. Це для них, як самі говорять, сентиментальна подорож, хоч деякі члени їхніх родин, які були свідка- ми трагічних подій, не хотіли сюди приїжджати з огляду на дуже болісні спогади.

Паломники відвідували навко- лишні села і колонії, у яких до 1943 року жили їхні батьки та діди, дехто з паломників на цих землях наро- дився, був свідком Волинської тра- гедії. Серед місцевостей, які вони відвідали, були такі дорогі їх серцю Гута Степанська, Степань, Сарни, Бутейки, Холоневичі, Вирка, Дераж- не, Малинськ, Нова Кам'янка, Гута Мидська, Осова, Рафалівка...

15 липня у церкві в Бутейках у присутності численної групи палом- ників, представників місцевих ор- ганів влади та секретаря Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва Анджея Кшишто-

фа Кунерта була освячена меморі- альна дошка в пам'ять про українця Петра Базелюка, котрий врятував поляків Слоєвських – батька і сина.

На наступний день паломники взяли участь у відкритті двох меморіаль- них дошок, які увіковічують неіс- нуючі вже польські парафії, що роз- ташовувалися раніше на території нинішніх районів колишньої Волині.

Ці парафії, Гута Степанська, Вирка, Холоневичі, Янова Долина, Казимір- ка, Степань, Антонівка і Рафалівка, – це місця особливої опіки колишніх мешканців цих місцевостей. Мемо- ріальні дошки, розміщені в парафі- яльному костелі Преображення Гос- поднього в Сарнах, освятив 16 липня ординарій Луцької дієцезії єпископ Маркіян Трофим'як.

Чекаючи на ксьондза У цей же день відбулося освя- чення хреста біля Ями Смерті у Хо- лоневичах. Як розповідає керівник Спільноти і головний організатор паломництва Януш Горошкевіч, про цю яму розповіла 83-річна Наталія Соколець, дівоче прізвище котрої Случик.

Wołyńska pielgrzymka

14-19 

Podróż sentymentalna W ramach tej pielgrzymki na Wołyń przyjechały osoby z różnych zakątków Pol- ski, była nawet jedna osoba z Wielkiej Bry- tanii. Wszystkich ich łączy Wołyń, z któ- rego pochodzą. Niektórzy po raz pierwszy przyjechali na te ziemie, gdzie mieszkali ich dziadkowie i rodzice przed II wojną światową. Jest to dla nich, jak sami mówią, podróż sentymentalna, chociaż niektórzy żyjący jeszcze członkowie ich rodzin, któ- rzy byli świadkami tych tragicznych wyda- rzeń, nie chcieli tu przyjeżdżać z powodu bardzo bolesnych wspomnień.

Pielgrzymi odwiedzali okoliczne wsie i kolonie, w których do 1943 roku mieszkali ich rodzice lub dziadkowie.

Niektórzy z pielgrzymów na tych zie- miach się urodzili, byli świadkami tra- gedii wołyńskiej. Wśród miejscowości, które zwiedzili były tak drogie ich sercu Huta Stepańska, Stepań, Sarny, Butejki, Chołoniewicze, Wyrka, Derażne, Ma- łyńsk, Nowa Kamionka, Huta Mydzka, Osowa, Rafałowka...

15 lipca w cerkwi w Butejkach w obecności licznej grupy pielgrzymów, przedstawicieli władz miejscowych oraz Sekretarza Rady Ochrony Pamięci Walk i Męczeństwa Andrzeja Krzysztofa Ku- nerta została poświęcona tablica upa-

miętniająca Ukraińca Petra Bazeluka, który uratował Polaków Słojewskich – ojca i syna. Następnego dnia pielgrzymi wzięli udział w odsłonięciu dwóch tablic upamiętniających nieistniejące już pol- skie parafi e, położone niegdyś na terenie obecnych rejonów dawnego Wołynia. Te parafi e to Huta Stepańska, Wyrka, Cho- łoniewicze, Janowa Dolina, Kazimierka, Stepań, Antonówka i Rafałówka – są one miejscami szczególnej opieki byłych mieszkańców tych miejscowości. Tablice zamieszone w Kościele Parafi alnym p.w.

Przemienienia Pańskiego w Sarnach po- święcił 16 lipca ks. biskup Marcjan Tro- fi miak, ordynariusz diecezji łuckiej.

W oczekiwaniu na księdza W tym samym dniu odbyło się po- święcenie krzyża przy Dole Śmierci w Chołoniewiczach. Jak opowiada prze- wodniczący wspólnoty i główny or- ganizator pielgrzymki Janusz Horosz- kiewicz, o tym dole dowiedział się od 83-letniej Natalii Sokołec. Ta kobieta poproszona o pokazanie miejsca, w którym kiedyś stał kościół, wskazała również na niewysoki krzyż. Napi- sano na nim po ukraińsku: “Wasz wieczny sen, nasz wieczny ból”.

Хрест у Новій Кам’янці

2 28 липня 2011

Natalia Sokołec powiedziała, że ten krzyż powinien stać w innym miejscu, tam gdzie naprawdę pogrze- bani są Polacy. Według jej relacji za dawnym dwo- rem wykopany został dół, do którego przez dwa dni wrzucano zabitych Polaków. Następnie ciała przy- sypano cienką warstwą piasku. Ponieważ wilki i lisy wydzierały te zwłoki, ojciec Natalii Sokołec ponow- nie przysypywał je piaskiem. Krzyż w tym miejscu postawiono dopiero w kwietniu 2011 roku.

Natalia Sokołec opowiedziała, że przed po- święceniem miała sen, w którym zobaczyła Po- laków, stojących nad brzegiem pustego dołu. W tym śnie zapytała swoją mamę po co ci Polacy tam stoją i po co z tego dołu wyszli. Mama odpo- wiedziała: “Czekają na księdza, żeby ich pocho- wał”. 16 lipca 2011 roku krzyż został poświęcony przez biskupa Marcjana Trofi miaka w obecności ministra Andrzeja Krzysztofa Kunerta, pielgrzy- mów, gości i mieszkańców wsi.

17 lipca biskup poświęcił także krzyż w Janowej Dolinie, który postawiony został jeszcze w 1998 roku. Na Wołyniu jest wiele takich miejsc, które ciągle oczekują na swoje krzyże i na księdza. Mię- dzy innymi krzyż w Stepaniu, który stoi w miej- scu kościoła. Poświęcenie było zaplanowane, ale nie odbyło się, ponieważ Polacy nie chcieli kłócić się z tymi, którzy byli temu przeciwni. “Wszystko, co robię, robię w celu pojednania,” - mówi Janusz Horoszkiewicz, fundator wielu krzyży postawio- nych ku czci pamięci ofi ar 1943 roku.

Opiekun Miejsc Pamięci Narodowej Hucianin, jak sam o sobie mówi, Janusz Ho- roszkiewicz, syn Szczepana, wnuk Ludwika z Omelanki jest przewodniczącym Wołyńskiej Wspólnoty Parafi i Huta Stepańska, Wyrka, Kazi- mierka, Stepań, Chołoniewicze, Janowa Dolina, która została założona w końcu 2010 roku i łączy obecnie około 240 rodzin z niegdyś wielkich ob- szarowo i liczebnie parafi i.

Ten człowiek nie jest z wykształcenia history- kiem, ale jego wiedzy może pozazdrościć nie jeden fachowiec w tej dziedzinie. Przez 4 lata z rzędu przy-

jeżdża na ziemie, z których pochodzi jego rodzina.

Od 4 lat odnawia cmentarze i stawia krzyże. Jest ich ponad 20. Stoją m.in. w miejscowościach Romasz- kowe, Klimowe, Omelanka, Słone Błoto, Wyrka, Siedlisko, Borek, Stara Kamionka, Nowa Kamion- ka, Huta Mydzka, Osowa, Chołoniewicze, Huta Stepańska, Stepań. Krzyże stawia ze swoimi synami, których wychowuje z największym szacunkiem dla wszystkich Ukraińców, dla kultury i historii ukraiń- skiej. “Synowie stawiają ze mną krzyże. Wiedzą, że są to groby ludzi, mieszkających kiedyś w nieistnie- jących już wsiach. Ja im to tłumaczę, rozmawiam na te tematy” - mówi Janusz Horoszkiewicz.

Kontynuuje także pielgrzymki, które ś.p. gene- rał Czesław Piotrowski i ś.p. Edward Kwiatkowski organizowali w 1996, 1997 i 1998 roku. Zorgani- zowali także pierwsze parafi alne upamiętnienia w Hucie, w Stepaniu, w Kazimierce. Największym sukcesem było odsłonięcie pomnika w Janowej Dolinie w 1998 roku. W 2009 roku Janusz Ho- roszkiewicz prywatnie zorganizował IV piel- grzymkę, w 2010 roku w V pielgrzymce wzięło udział około 100 osób. W tym roku odbyła się już VI pielgrzymka, uczestniczyły w niej 54 osoby.

Pytany o to czy zajmuje się opieką miejsc pamięci tylko na terenie dawnego Wołynia, wyjaśnia: “Tylko koło Huty, bo tu według hucian było centrum nie tylko świata, ale i Wszechświata. Stawiamy te krzy- że, upamiętniamy kolonie, pomordowanych ludzi, którzy leżą po tych lasach. Podkreślam, że robimy to w intencji pojednania narodu polskiego i ukraiń- skiego, bo czas wojny już się zakończył i trzeba już w ludzkich umysłach wojnę zakończyć.” Jest ogrom- nie wdzięczny wszystkim, kto mu pomaga. Mówi, że ludzie na Ukrainie są bardzo życzliwi i przychyl- nie nastawieni. Swoim “ambasadorem” na tych zie- miach nazywa Przyjaciela Ukraińca Wiktora Krota, byłego przewodniczącego Rady Wiejskiej w Hucie, który za swoją działalność w sprawie upamiętnienia polskich miejscowości i grobów na Wołyniu z rąk ministra Andrzeja Krzysztofa Kunerta dostał Srebr- ny Medal Opiekuna Miejsc Pamięci Narodowej.

Janusz Horoszkiewicz swój Złoty Medal Opie- kuna Miejsc Pamięci Narodowej nazywa wyzwa- niem dla dalszej pracy.

Коли її попросили показати, де колись був костел, вона показала також невисокий хрест, який стояв на місці поховання однієї поль- ської сім'ї. На ньому написано українською:

“Ваш вічний сон, наш вічний біль”. Наталія Соколець сказала, що цей малий хрестик не повинен стояти тут, а там, де їх поховано, бо тут поляки не лежать. За обійстям була ви- копана яма, до якої, за її словами, протягом двох днів укидали вбитих поляків. Потім їх присипали тонким шаром піску, вовки і лиси- ці видирали ці останки і батько Наталії Соко- лець присипав їх піском. Хрест у цьому місці поставлено лише у квітні 2011 року.

Наталія Соколець також розповіла, що пе- ред освяченням хреста їй снилося, що вона побачила порожню яму і поляків, котрі стоя- ли на краю цієї ями. Запитала маму-небіжку:

“Чого ці поляки тут стоять, навіщо вони з цієї ями вийшли?”. Мама відповіла: “На ксьондза чекають, щоб їх поховав”. 16 липня 2011 року хрест був освячений єпископом Маркіяном Трофим'яком у присутності міністра Анджея Кшиштофа Кунерта, паломників, гостей та мешканців села.

17 липня нинішнього року єпископ освятив також хрест у Яновій Долині, який постав- лено ще у 1998 році. Багато на Волині таких місць, які очікують ще на свої хрести і на ксьондза. Далі чекає на освячення і хрест у Степані, який поставлено там, де колись стояв кос- тел. Освячення було за- плановано, але не відбу- лося, тому що поляки не хотіли сварки із тими, хто був проти цього. “Все, що я роблю, я роблю з метою поєднання,” – говорить Януш Горошкевіч, котрий поставив багато хрестів, вшановуючи пам'ять про жертв 1943 року.

Опікун місць націо- нальної пам'яті Гутянин, як сам про себе го- ворить, Януш Горошкевіч, син Щепана, внук Людвіка з Омелянки, очолює Волинську спільноту па- рафій Гута Степанська, Вирка, Казимірка, Степань, Холоне- вичі, Янова Долина, яка була заснована наприкінці 2010 року і об'єднує нині близь- ко 240 родин, що походять з цих великих колись з огляду на територію та чисельність парафій.

Ця людина не є істо- риком за освітою, про- те багатству його знань може позаздрити не один фахівець у цій галузі. 4 роки підряд приїжджає на землі, з яких походить його родина. Протягом 4 років відновлює кладовища і ставить хрести. Їх уже по- над 20. Стоять, зо- крема, у таких населених п у нк т ах, як: Ро- машкове, К л и м о - ве, Оме- л я н к а , Солоне Болото, В и р к а , С е д л и - ще, Бо- рек, Стара Кам'янка, Нова Кам'янка, Гута Мид- ська, Осова, Холоне- вичі, Гута Степанська, Степань. Хрести ста- вить разом зі своїми синами, котрих ви- ховує у повазі до всіх українців, до україн- ської культури та іс- торії. “Сини ставлять зі мною хрести. Зна- ють, що там могили людей, котрі жили колись у неіснуючих вже селах. Я їм це

пояснюю, розмовляю з ними на ці теми,” – го- ворить Януш Горошкевіч.

Продовжує також паломництва, які ор- ганізовували у 1996, 1997 і 1998 роках нині покійні гутяни: генерал Чеслав Пьотровскі та Едвард Квятковскі. Вони організували та- кож перші увіковічення парафій у Гуті, Сте- пані, Кузьмівці. Найбільшим успіхом було відкриття пам'ятника в Яновій Долині у 1998 році. У 2009 році Януш Горошкевіч приватно організував IV Паломництво, у 2010 році, вже у V Паломництві взяли участь близько 100 осіб. У нинішньому році відбулося VI Палом- ництво, у якому взяли участь 54 особи.

Відповідаючи на запитання про те, чи опікується місцями пам'яті тільки на тери- торії історичної Волині, пояснює: “Тільки біля Гути, бо тут, на думку гутян, був центр не лише світу, але і Всесвіту. Ми ставимо ці хрести, увіковічуємо поселення, убитих лю- дей, котрі лежать у цих лісах. Підкреслюю, що це ми робимо з наміром поєднання поль- ського і українського народів, бо час війни закінчився і потрібно вже у людському розу- мі війну закінчити”. Дуже вдячний усім, хто йому допомагає. Говорить, що люди в Україні дуже доброзичливі і прихильно налашто- вані. Своїм “послом” на цих зем- лях називає приятеля-українця

Віктора Крота, колишнього голову сільської ради в Гуті,

котрого за внесок в увіко- вічення польських посе- лень та могил на Волині

нагородив міністр Ан- джей Кшиштоф Кунерт срібною медаллю “Опі- кун місць національної пам'яті”.

Януш Горошкевіч свою золоту медаль “Опі- кун місць національної пам'яті” називає викликом

для подальшої роботи.

Пам’ять

(Zakończenie. Początek na str.1)

(Закінчення. Початок на 1-й сторінці)

Наталя ДЕНИСЮК

Natalia DENYSIUK Януш Горошкевіч

Міністр Анджей Кшиштоф Кунерт (зліва) та Януш Горошкевіч із дітьми у Вирці

3

28 липня 2011

Імена

Праведник

Петро Базелюк

У церкві села Бутейки, що на Рівненщині, 15 липня 2011 року була освячена меморіальна дошка у пам'ять про українця Пе- тра Базелюка, котрий під час Другої світової війни врятував поляка Мечислава Слоєвського та його сина Едварда.

Відомостей про Петра Ба- зелюка небагато. Народив- ся він у 1903 році, служив у Польському війську. Збере- глася тільки одна фотогра- фія, на якій він у військовій формі. Жив неподалік села Бутейки (нині – Сарненський район Рівненської області).

Подвиг Петра Базелюка опи- сується у „Кресовій книзі справедливих”. Про деякі де- талі життя Петра Ільковича Базелюка ми попросили роз- повісти його наймолодшого сина – Володимира Базелюка.

– Пане Володимире, розка- жіть про себе та про свою ро- дину. У „Кресовій книзі спра- ведливих” прізвище Вашого батька подається як Базилюк.

Ваше прізвище – Базелюк?

– Базелюк. У свідоцтві про народження батька написано

„Базелюк”, і я – Базелюк, і вся родина записана як Базелюки. Я народився 17 лютого 1949 року у селі Бутейки Сарненського району Рівненської області. Мій батько, Базелюк Петро Ількович, також народився у Бутейках, у 1903 році, загинув у березні 1949 року (додамо, що різні джерела називають різні дати та причини смерті Петра Базелюка, зокрема

„Кресова книга справедливих”

подає дві версії: відповідно до однієї, Базелюка вбили у 1944 році радянські солдати, відповід- но до другої – у 1946 вояки УПА, – ред.). Мати, Марія Йосипівна, померла у 1956 році. Я і мої се- стри Ольга та Фрося залишили- ся сиротами. Був ще старший від мене на 21 рік брат Микола, він помер три роки тому. Микола народився у 1928 році, Оля – у 1933, Фрося – у 1944. Фрося нині живе у Здолбунівському районі, а Оля – у Херсонській області. Я із сім'єю живу у Рівному.

– Що знаєте про свого батька?

– Батька не пам'ятаю, я мав місяць від народження, як його вбили. Про нього мені розказували брат і сестри.

Батько мав велике господар- ство. Ще у 1943 році його ви- падково поранили поляки, куля увійшла у праве око і вийшла через праве вухо. Від- тоді він був глухий на праве вухо та осліп на праве око.

– Як загинув Ваш батько?

– Мого батька застрелили у 1949 році. У березні 1949 року прийшов фінагент на прізви- ще Таран, батька якраз не було вдома, і забрав худобу, ніби-то за погашення боргів по подат- ках, хоча батько ніяких боргів не мав. Фінагент забрав корів,

телицю, волів і погнав їх на Степань. Коли батько про це дізнався, то побіг наздоганя- ти Тарана. Зустрів його вже за Бутейками біля млина. Там, за млином, Таран, не роздумую- чи, дістав пістолет і одним по- стрілом убив батька. Ніхто не з’ясовував, не шукав винних у тому, що ми залишилися си- ротами.

– Хто Вам про це розповів?

– Брат і сестра, тітка Кате- рина розповідала, люди у селі.

– Усі однаково розповіда- ли?

– Так.

– Ви знали цього Тарана?

– Я – ні, але знали мої дво- юрідні брати. Знаю, що він був із Великого Мидська, працював там бригадиром, знаю, що помер у 90-х роках.

– Що можете розпові- сти про Слоєвських, котрих Ваш батько переховував?

– Знаю, що батько дружив із Слоєвськими, ходили один до одного в гості. Взагалі, як розказував брат, до війни не було різниці, чи польська ро- дина, чи українська. Одні од- ному і дітей хрестили, і в гості ходили поляки до українців на українські свята, українці до поляків – на польські свята, одні одному допомагали. Все було добре до цього злощас- ного 1943 року. Брат мій так і казав: „Брат на брата пішов”.

Коли бандерівці почали ви- ганяти поляків на Рафалівку, тих, хто залишався, страчува- ли. Слоєвський заховався із сином у лісі. Він мав там кри- ївку, у якій заховав трохи про- дуктів. Цю криївку знайшов дід Федось, наш сусід, і забрав усі продукти звідти, бо думав, що вона покинута, а Слоєвський усе це бачив. Прийшов він по- тім до цього діда і каже: „Схо- вай мене, ти ж забрав усе, що я мав”. Дід сказав, що боїться.

Ідучи від діда, у хащах зустрів мого батька. Батько покликав його, а Слоєвський злякався, бо знав, що батько отримав рану від поляків, і думав, що він ві- дімстить. Батько забрав його до себе, заховав на сіновалі. Коли прийшли радянські війська, то він пішов на Польщу.

– Щось знаєте про по- дальшу його долю?

– Нічого не знаю, хоча було б цікаво дізнатися.

– Кого ще переховував Ваш батько?

– Батько майже цілу війну пе- реховував також єврея. Це був знайомий батька зі Степаня. Не знаю, яким чином він до батька потрапив. Брат розказував, що поляк у нас ховався на вишках, а єврей – у степці (на Поліссі степка – прохолодне приміщен- ня для зберігання овочів, – ред.).

Не знаю ані його прізвища, ані імені. Був, здається, лікарем, бо лікував батька, коли той отри- мав поранення. Пішов від нас, коли відступили німці. Теж не знаю, яка його подальша доля.

Про червоноармійця я не знаю нічого, щоправда читав, здаєть- ся, у книжці „Стежками лихо- ліття”. Але ніхто мені про нього не розказував.

– Дякуємо за розмову.

Розмовляли Наталя ДЕНИСЮК та Януш ГОРОШКЕВІЧ

Sprawiedliwy Petro Bazeluk

15 lipca w cerkwi we wsi Butejki na Rówieńszczyźnie została po- święcona tablica upamiętniająca Ukraińca Petra Bazeluka, który w czasie II wojny światowej uratował Polaka Mieczysława Słojew- skiego i jego syna Edwarda.

Niewiele jest informacji o Bazeluku. Urodził się w 1903 roku, służył w Wojsku Polskim.

Zachowało się jedyne zdjęcie, na którym jest w mundurze.

Mieszkał niedaleko Butejek (obecnie rejon sarneński w obwodzie rówieńskim). Wielki czyn Petra Bazeluka opisany jest w „Kresowej Księdze Spra- wiedliwych”. O niektóre szcze- góły z życia Petra Bazeluka po- prosiliśmy jego najmłodszego syna – Wołodymyra.

– Panie Wołodymyrze, czy mógłby Pan opowiedzieć o sobie i swojej rodzinie? W

„Kresowej Księdze Sprawied- liwych” nazwisko Pana ojca jest wymemione jako Bazyluk.

Pan nazywa się Bazeluk?

– Bazeluk. I w świadectwie urodzenia ojca napisano „Ba- zeluk”, i ja Bazeluk, i cała ro- dzina jest zapisana jak Bazeluk.

Ja urodziłem się 17 lutego 1949 roku we wsi Butejki w rejonie sarneńskiem obwodu rówień- skiego. Mój ojciec Petro Ilko- wycz Bazeluk też urodził się w Butejkach, w 1903 roku, zginął w marcu 1949 roku (dodamy, że różne źródła podają różne daty i przyczyny śmierci Petra Bazelu- ka, zwłaszcza „Kresowa Księga Sprawiedliwych” podaje dwie wersje: według jednej Bazeluk został zabity w 1944 roku przez żołnierzy sowieckich, według innej – w 1946 roku z rąk UPA – red.). Matka Marija Josypiwna zmarła w 1956 roku. Ja i moje siostry Ola i Frosia zostaliśmy sierotami. Był jeszcze starszy ode mnie o 21 lat brat Mykoła, zmarł trzy lata temu. Mykoła urodził się w 1928 roku, Ola – w 1933, Frosia – w 1944. Fro- sia obecnie mieszka w rejonie zdołbunowskim, a Ola w obwo- dzie chersońskim. Ja z rodziną mieszkam w Równem.

– Co Pan wie o swoim ojcu?

– Ojca nie pamiętam, mia- łem miesiąc, kiedy go zabito.

Opowiadały mi o nim siostry i brat. Mój ojciec miał dużą gospodarkę. W 1943 roku zo- stał przypadkowo postrzelony przez Polaków, kula trafi ła w prawe oko, wyszła przez prawe ucho. Nie słyszał na prawe ucho i nie widział na prawe oko.

– Jak zginął Pana ojciec?

– Został zastrzelony w 1949 roku. W marcu 1949 roku przy- szedł agent fi nansowy o nazwi- sku Taran, ojca akurat nie było w domu, i zabrał bydło niby za długi podatkowe, choć ojciec żadnych długów nie miał. Ta- ran zabrał krowy, jałówkę, woły i pogonił do Stepania. Gdy oj- ciec się o tym dowiedział, po- biegł za nim. Dogonił go już za Butejkami niedaleko mły- na. Tam za młynem Taran, nie zastanawiając się nawet przez chwilę, sięgnął po pistolet i jed- nym pociskiem zastrzelił ojca.

Nikt nie prowadził dochodze- nia, nie szukał winnych tego, że zostaliśmy sierotami.

– Kto Panu o tym opowie- dział?

– Brat i siostra, ciocia Kate- ryna opowiadała, ludzie na wsi.

– Wszyscy mówili to samo?

– Tak.

– Znał Pan tego Tarana?

– Osobiście nie, ale znali go

moi kuzyni. Wiem, że on był z Małego Mydzka, pracował tam jako brygadzista, podobno umarł w latach 90-tych.

– Co może Pan opowie- dzieć o Słojewskich, których Pana ojciec przechowywał?

– Wiem, że ojciec był za- przyjaźniony ze Słojewskimi, chodzili do siebie na gościnę.

I w ogóle, jak opowiadał brat, przed wojną nie było różnicy, czy polska rodzina, czy ukraiń- ska. Jedni drugim dzieci chrzci- li, na gościnę chodzili Polacy do Ukraińców w czasie ukra- ińskich świąt, Ukraińcy do Po- laków w czasie świąt polskich, pomagali sobie. Wszystko było dobrze do tego nieszczęśliwe- go 1943 roku. Mój brat mówił:

„Brat poszedł na brata”.

Gdy banderowcy zaczęli wyganiać Polaków w stronę Rafałówki, tych, którzy zosta- wali, zabijano. Słojewski z sy- nem schował się w lesie. Miał tam kryjówkę, w której schował trochę jedzenia. Tę kryjówkę znalazł nasz sąsiad, dziadek Fe- doś i wszystko zabrał, myślał, że ktoś to porzucił. Słojewski to widział. Przyszedł później do dziadka i mówi: „Schowaj mnie, zabrałeś przecież wszyst- ko, co miałem”. Ten powiedział, że się boi. Wracając od dziad-

ka, spotkał w krzakach mojego ojca. Ojciec zawołał go, ale Sło- jewski bał się zemsty, bo wie- dział, że to Polacy go postrze- lili. Ojciec zabrał go do siebie i schował w sianie pod strzechą chlewu. Gdy przyszła Armia Czerwona, poszedł do Polski.

– Wie Pan coś o jego dal- szym losie?

– Nic nie wiem, ale chciał- bym się dowiedzieć.

– Kogo jeszcze przechowy- wał Pana ojciec?

– Ojciec prawie przez całą wojnę przechowywał Żyda. Był to jego znajomy ze Stepania.

Nie wiem jak trafi ł do ojca. Brat opowiadał, że Polak ukrywał się u nas w sianie pod strzechą chlewu, a Żyd – w stepce (na Po- lesiu stepka – zimne pomiesz- czenie dla przechowywania wa- rzyw – red.). Nie znam ani jego nazwiska, ani jego imienia. Był chyba lekarzem, bo leczył ojca, gdy został postrzelony. Poszedł od nas, gdy poszli Niemcy. Też nie znam jego dalszego losu. O czerwonoarmiście nie wiem nic, choć czytałem, chyba w książce

„Steżkamy łycholittia”. Ale nikt mi o nim nie opowiadał.

– Dziękujemy za rozmowę.

Rozmawiali Natalia DENYSIUK i Janusz HOROSZKIEWICZ

4 28 липня 2011 На часі

Десять днів у Модрині

П

Важко назвати україн- сько-польські стосунки се- редини минулого століття ідеальними. Ще живі свідки тих жахливих подій і, мабуть, не швидко вдасться загоїти рани. Однак недаремно жит- тєвий досвід нагадує, що без минулого – немає майбут- нього. Керуючись цим прин- ципом, українці і поляки будують нові віхи історії сто- сунків між двома народами.

У нинішньому році у рам- ках традиційних акцій з від- новлення місць поховань, в прагненні віддати належне своїм предкам, зійшлися дві найбільш потужні організа- ції Волині, які репрезентують відносини України та Поль- щі у нашому регіоні. Нащад- ки українців, котрі змушені були покинути свої домівки, з товариства «Холмщина» та поляків із Товариства поль- ської культури на Волині ім. Еви Фелінської. Про- ект бере своє коріння ще від спільних акцій опіки над військовими цвинтарями по обидві сторони Бугу, узако- нених на державному рівні.

Після тривалої роботи по відновленню місць поховань військових України і Польщі,

починаючи з поховань на вій- ськових кладовищах у селах Костюхнівка, Каліш, Щепьор- но та інших, настав час звер- нути увагу і на парафіяльні цвинтарі, де поховані звичай- ні люди. Стан цих кладовищ жахливий, але немає потреби шукати винних, так розпоря- дилося життя, нам же необ- хідно виправляти ситуацію.

Із 12 по 22 липня ниніш- нього року було розпоча- то новий етап роботи по відновленню українських парафіяльних цвинтарів у Польщі. Група волонтерів нараховувала 13 осіб на чолі з керівником – начальни- ком відділу збереження іс- торичної спадщини Луцької міської ради Сергієм Годлев- ським. Приємно зазначити, що уся група складалася з молодих людей, котрим не- байдужа доля поховань сво- їх земляків. Вони проміняли літній відпочинок на важку працю.

Як розповідає Сергій Год- левський: «Польська сто- рона радо зустріла таку іні- ціативу, запевнивши, що усіляко сприятиме роботі українських волонтерів, бо ж і самі зацікавлені у тому, щоб цвинтарі не заростали бур’яном та лісом, а нага- дували нащадкам про своїх пращурів». Проблема зане- дбаних цвинтарів є спільною для обох народів, бо ж і в нас не одне польське кладовище перетворилося на ліс. Цьо- горічний проект набуватиме двостороннього характеру.

Якщо раніше у рамках цього проекту лише українці дбали про місця вічного спочинку своїх предків на території Польщі, то у нинішньому році до нього долучаться по- ляки, відновлюючи польські парафіяльні кладовища на Волині.

Вже на відновленні кла- довища в с. Модринь можна було спостерігати, наскільки плідною є співпраця україн- ської та польської молоді. Ни- нішня ґенерація не має між собою тих бар’єрів, які мали наші батьки. Якщо у стар- шого покоління українців та поляків ще простежується насторожене ставлення один до одного, то серед молоді така проблема відсутня. Нам сьогодні немає що ділити, всі тверезомислячі розуміють необхідність цивілізованого

європейського вибору для України та роль Польщі в реалізації цих планів.

Розповідаючи про про- ект потрібно згадати, що завдяки йому в Грубешів- ському повіті вже сто- їть не один відновлений український парафіяльний цвинтар. За 9 років було очищено, відбудовано та доведено до належного вигляду українські похо- вання у Холмі та Мірче, в Ласкові, Верешині, Смоли- гові, Вишневі та інших на- селених пунктах. У ниніш- ньому році постало з руїн ще одне кладовище – у селі Модринь.

«Коли ми підійшли до цих лісових заростей, ніщо не вказувало на хоча б якісь ознаки того, що цьо-

го місця колись торкалася рука людини, – розповідає учасник проекту Максим Во- скресенський. – Перша дум- ка, яка закрадалась: Невже невеличкій «купці» людей під силу відчистити цей цвинтар площею майже півгектара від дерев, лози, бур'яну, підняти усі пам’ятники та довести їх до ладу?».

Дійсно, те, що було зро- блено під палючим сонцем, в умовах високої вологості та температури за настільки ко- роткий період часу (акція три- вала лише тиждень), вражає.

«Багато чим ми зобов’язані нашим польським друзям, які з першого дня відгукну- лися на наше прохання до- помогти. Вони надали нам потрібну техніку та не цура- лися разом із усіма прибира- ти кладовище», – зазначила волонтерка з Луцька Катери- на Назарук.

Після очищення від лісу кладовище навіювало гні- тюче враження, на ньому лежало багато розбитих пам’ятників. Однак через кілька днів воно знову на- було свого традиційного са- крального вигляду.

У будь-якій справі осно- вне – результат. Не дивля- чись на усі негативні момен- ти, наприклад, відсутність фінансування, комфорту, важкі погодні умови, сьогод- ні на території Польщі одним українським місцем пам’яті стало більше. Ще одне кла- довище упорядковано, але скільки подібних ще знахо- диться у руїнах, порахувати важко. На жаль, сьогодні як для польської так і для укра- їнської влади та політикуму такі речі не є пріоритетними.

Важко згадати хоча б одну програму зі збереження чи відновлення місць поховань звичайних людей, яка була б прийнята на державному рів- ні України чи Польщі.

Вирішенням цієї пробле- ми могло б стати підписан- ня двосторонніх угод, які б забезпечували охорону та відновлення парафіяльних цвинтарів по обидва боки Бугу із достатнім фінансуван- ням таких заходів. Але ста- ном на нинішній день ніщо не вказує на те, що у най- ближчому майбутньому такі угоди будуть підписані і роз- почнеться масштабна робота з відновлення українських та польських парафіяльних кладовищ. У такій ситуації доводиться розраховувати лише на пошук приватного фінансування. На щастя, зна- ходяться добрі люди, котрі вважають за потрібне під- тримати ентузіастів у їхньо- му прагненні змінити ситу- ацію, проте таких випадків катастрофічно мало.

Українцям ніколи не був притаманний песимізм. Я теж висловлюю щире споді- вання, що рано чи пізно як на території Польщі, так і на території України не буде жодного занедбаного кладо- вища. Адже прийдешні поко- ління повинні пам’ятати чиї вони нащадки і гідно нести пам'ять із собою по життю.

Євгеній КОМАРОВ Поляки й українці – разом

Dziesięć dni w Modryniu

P

Trudno powiedzieć, że ukraińsko-polskie stosunki połowy ubiegłego wieku były idealne. Jeszcze żyją świadko- wie tych tragicznych wydarzeń i chyba nie uda się zagoić ran w krótkim czasie. Jednak nie bez powodu doświadczenie życiowe przypomina, że bez przeszłości nie ma przyszłości.

Kierując się tą zasadą, Ukraiń- cy i Polacy tworzą nową histo- rię stosunków między dwoma narodami.

W tym roku w ramach tradycyjnych akcji, związa- nych z odnowieniem miejsc pochówku, pragnąc oddać hołd swoim przodkom zjed- noczyły się dwie organizacje z Wołynia, które realizują w praktyce dobre stosunki Ukrainy i Polski w naszym re- gionie. Potomkowie Ukraiń- ców, zmuszonych niegdyś do porzucenia swoich domów z Towarzystwa „Chołmszczy- na” i Polacy ze Stowarzyszenia Kultury Polskiej na Wołyniu im. Ewy Felińskiej. Projekt ma swoje korzenie jeszcze we wspólnych akcjach opeki nad wojskowymi cmentarzami po obu stronach Bugu, upra- womocnionych na poziomie państwowym. Po trwałym od- nowieniu wojskowych miejsc pochówku Ukrainy i Polski, obejmujących min. wojsko- we cmentarze we wsiach Ko- stiuchnówka, Kalisz, Szczy- piorno i innych, przyszedł czas na to, żeby zwrócić uwagę także na cmentarze parafi al- ne, gdzie pochowani są cywi- le. Stan tych cmentarzy jest opłakany, więc zamiast szukać winnych, należy poprawiać sy- tuację.

Od 12 do 22 lipca b.r.

trwał nowy etap odnowienia ukraińskich cmentarzy pa- rafi alnych w Polsce. Grupa wolontariuszy liczyła 13 osób na czele z kierownikiem Dzia- łu Ochrony Spuścizny Histo- rycznej Łuckiej Rady Miej- skiej Serhijem Godlewskim.

Warto zaznaczyć, że cała grupa składała się z młodych ludzi, którym nie jest obojęt- ny los pochówków swoich ro- daków. Oni zamiast letniego odpoczynku wybrali ciężką pracę.

Serhij Godlewski opowia- da: „Polska strona z radoś- cią przyjęła taką inicjatywę, obiecując, że będzie sprzyjała pracom ukraińskich wolonta- riuszy, ponieważ sama jest za- interesowana tym, żeby cmen- tarze nie zarastały chwastami i lasem, tylko przypominały potomkom o ich pradzia- dach”. Problem zaniedbanych cmentarzy jest wspólny dla obu narodów, ponieważ i u nas niejeden polski cmentarz zarósł lasem. Tegoroczny pro- jekt ma już dwustronny cha- rakter. Dotychczas w ramach tego projektu tylko Ukraińcy dbali o miejsca pochówku swoich przodków na tere- nie Polski, ale w tym roku do projektu dołączą Polacy, od- nawiając polskie cmentarze parafi alne na Wołyniu.

Już podczas odnawia- nia cmentarza w Modryniu można było zauważyć, na ile owocna jest współpraca ukra- ińskiej i polskiej młodzieży.

Młode pokolenie nie ma mię- dzy sobą tych barier, które mieli nasi rodzice. Jeśli przed- stawiciele starszego pokolenia Ukraińców i Polaków jeszcze są wobec siebie ostrożni, to wśród ludzi młodych takiego problemu nie ma. Nam dziś nie ma czego dzielić, wszyscy podchodzący do tej sprawy ze zdrowym rozsądkiem ro- zumieją konieczność wyboru dla Ukrainy cywilizowanego europejskiego modelu i rolę Polski w realizacji tych pla- nów.

Opowiadając o projekcie trzeba powiedzieć, że dzięki niemu w powiecie hrubie- szowskim już odnowiono nie jeden ukraiński cmen- tarz parafi alny. W ciągu 9 lat oczyszczono, odbudowano i doprowadzono do porząd- ku ukraińskie pochówki w Chełmie, w Mirczu, w Lasko- wie, Wereszynie, Smoligowie, Wysznewi i innych miejsco- wościach. W tym roku odno- wiono jeszcze jeden cmentarz – we wsi Modryń.

„Kiedy podeszliśmy do tego zarośniętego lasem miejsca, nic nie wskazywało na to, że doty- kała go kiedyś ręka człowieka”, – opowiada uczestnik pro- jektu Maksym Woskreseński.

„Pierwsza myśl, która przyszła do głowy: Czy niewielka gru- pa ludzi potrafi oczyścić ten położony na obszarze prawie pół hektara cmentarz z drzew, wikliny i burzanu, ponieść wszystkie pomniki i uporząd- kować je?”.

Rzeczywiście, to co zostało zrobione w palącym słońcu, w warunkach wysokiej wil- gotności i temperatury w tak krótkim okresie (akcja trwała tylko tydzień), robi duże wra- żenie.

„Jesteśmy wdzięczni na- szym polskim kolegom, którzy w pierwszym dniu zareagowali na naszą prośbę o pomóc. Dali nam potrzebne wsparcie tech- niczne i razem z nami sprzątali cmentarz” – zaznaczyła wo- lontariuszka z Łucka Kateryna Nazaruk.

Po oczyszczeniu z lasu cmentarz robił przygnębiające wrażenie - leżało na nim dużo rozbitych pomników. Jednak przez kilka dni zdołano mu przywrócić należny, sakralny wygląd.

W każdej sprawie najważ- niejszy jest efekt. Mimo róż- nych trudnych momentów, zwłaszcza braku fi nanso- wania, niskiego komfortu i trudnych warunków pogo- dowych, jest dziś na terenie Polski o jedno ukraińskie miejsce pamięci więcej.

Odnowiono kolejny jeden cmentarz, ciężko jednak policzyć ile takich cmenta- rzy znajduje się jeszcze w ruinach. Niestety dziś dla władz i polityków polskich i ukraińskich ten problem nie jest priorytetem. Trudno so- bie przypomnieć chociażby jeden program, związany z ochroną czy odnowieniem miejsc pochówku zwykłych ludzi, który zostałby przy- jęty na poziomie państwo- wym na Ukrainie czy w Polsce.

Sposobem na rozwiąza- nie tego problemu mogło-

by być podpisanie dwustron- nych umów, gwarantujących ochronę i odnowienie cmen- tarzy parafi alnych po obu stronach Bugu oraz wystar- czające wsparcie fi nansowe takich przedsięwzięć. Ale w chwili obecnej nic nie wska- zuje na to, że w najbliższym czasie takie umowy zosta- ną podpisane i rozpocznie się powszechne odnowienie ukraińskich i polskich cmen- tarzy parafi alnych. W takiej sytuacji warto liczyć wyłącz- nie na poszukiwanie pry- watnego fi nansowania. Na szczęście są dobrzy ludzie, którzy wspierają entuzjastów w ich pragnieniu zmiany sy- tuacji, jednak takich wypad- ków jest bardzo mało.

Ukraińcom nigdy nie był właściwy pesymizm. Ja też mam nadzieję, że prędzej czy później ani w Polsce, ani na Ukrainie nie będzie żadne- go zaniedbanego cmentarza.

Przecież nadchodzące poko- lenia muszą pamiętać czyimi są potomkami i godnie chro- nić pamięć w ciągu całego życia.

Jewhenij KOMAROW

Під час відновлення кладовища