(1)Оксана Ковацька
Концепт пам’яті у "Щоденному
жезлі" Є. Пашковського
Studia Ukrainica Posnaniensia 5, 309-316
2017
ISSN 2300-4754.
DOI: 10.14746/sup.2017.5.35
КОНЦЕПТ ПАМ’ЯТІ
У ЩОДЕННОМУ ЖЕЗЛІ Є. ПАШКОВСЬКОГО
ОКСАНА КОВАЦЬКА
Ягеллонський університет, Краків — Польща
guculija@o2.pl
KONCEPT PAMIĘCI W POWIEŚCI
SZCZODENNYJ ŻEZL J. PASZKOWSKIEGO
ОKSANA KOWACKA
Uniwersytet Jagielloński, Kraków — Polska
STRESZCZENIE. W artykule przeanalizowano powieść-esej Szczodennyj żezl J.
Pasz-kowskiego z punktu widzenia pamięci kulturowej, nowych sposobów przedstawienia
indy-widualnego i zbiorowego doświadczenia, akcentowania poczarnobylskich i postkolonialnych
sensów. Przedstawiono tematy generacyjnej, kulturowej pamięci i tożsamości, traumatycznej
historii, represyjnych wspomnień (cielesnych i psychicznych), przemilczanego i
nieopisane-go doświadczenia pokoleniowenieopisane-go. Przeanalizowano związki przyczynowo-skutkowe
pomię-dzy najważniejszymi czasowymi płaszczyznami tekstu: przed- i po- czarnobylskim czasem
i jego symbolicznym wcieleniem — Hołodomorem i Czarnobylem.
CONCEPT OF MEMORY
IN SHCHODENNYJ ZHEZL BY E. PASHKOVSKI
ОKSANA KOWACKA
Jagiellonian University, Cracow — Poland
ABSTRACT. The article deals with the description of Shchodennyj zhezl by Yevhen
Pash-kovsky through the concept of a cultural memory, the new ways of representing an individual
and collective experience, the emphasis on a post-colonial significance. The themes of a
genera-tion cultural memory and identity, a traumatic history, a physical and psychological repression
of memories, that passed over in silence and undescribed the experience of generations have
been emphasized. The cause and effect of the relationships between the pre- and post-chornobyl
time and its symbolic embodiment of the Holodomor and Chornobyl have been analyzed.
П
ро роман-есе Євгена Пашковського Щоденний жезл написано чимало,
розгляду окремих аспектів його творчості присвячено дисертації,
моно-графії, зокрема й таких учених, як Т. Гундорова, Н. Зборовська, О.
Вер-типорох, Н. Тендітна, які відповідно до духу часу досліджували самобутність
прози цього письменника. Завдяки їхній праці з’явилося чимало цікавих
окрес-лень таланту Є. Пашковського: письмо — парадоксальне сучасне
авторефлек-сивне, що поєднує традиціоналізм і постмодернізм (О. Вертипорох),
маскулін-но заряджене (Н. Зборовська), невматичне постмодерністське (Л. Гавласа),
ви-буховий чорнобильський стиль (Т. Гундорова).
У цій статті йтиметься про рецепцію “роману-архіва”, “роману-бібліотеки”
в ракурсі концепції культурної пам’яті, нових способів репрезентації
індивіду-ального і колективного досвіду, розстановки смислових, знакових
постколоні-альних акцентів. Саме тема пам’яті і тісно пов’язані з нею травматична історія,
310
О. Ковацька
репресивні спогади, тілесні і психічні, замовчані й неописані, спомини-рани
кількох поколінь визначальні в непростому для прочитання тексті Є.
Пашков-ського. Так само важливо встановити зв’язок між магістральними часовими
площинами в тексті Є. Пашковського: до- і післячорнобильським часом та його
символічним утіленням — Голодомором і Чорнобилем.
Отже, у цій статті розглянемо концепт ‘пам’ять’, що виражається в
Щоден-ному жезлі Є. Пашковського, його форми і трансформації, засоби
репрезента-ції минулого, і, що важливо, простежимо, як спогади впливають на
формуван-ня ідентичності наратора і чи сприяють перетворенню колоніального об’єкта на
постколоніальний суб’єкт, чи визволяють із зачарованого кола безчасся.
Для топографування карти пам’яті в тексті Є. Пашковського насамперед
розглянемо те, як автор маркує сучасність і себе в ній, якою постає його
автобі-ографічна репрезентація (індивідуальна, письменницька, поколіннєва) і як цей
час змальовується з перспективи сьогодення.
Точкою відліку у фіксуванні нової почорнобильської історії
(Чорнобиль-ського літочислення) стає вибух у Чорнобилі: 26 квітня стане другою датою,
що так змінила історію1. Понадтридцятилітній прозаїк-наратор, свідок і
ар-хіватор своєї доби окреслює її як безчасся (чорнобильське, заразливе, люте
і зневірливе), час (мінливий, непевний, нелінійний у тлумаченні, ущільнений —
слово записується за півліта, доба налічує по 365 годин2, злочинний, бо
поки-нутий без відповідей3, час загибелі совдепії, бездомів’я і злиденства; століття
розщеплення атома, безнадійно хворе; епоха мерців, десятиліття
чорнобиль-ської апатії, вигубу та знесилля4; абсурдна доба, що добігає скону; часо світ
(безпам’ятний, безтривожний, безмірний, ніякий, нічий, розщеплений5).
Од-ним з письменницьких надзавдань і викликів протагоніст уважає освоєння
ка-тегорії часу, його опис, омовлення. Як слушно зауважила О. Вертипорох, „…
каталогізація фактів, нагромадження деталей виявляє пристрасне бажання
володіти не лише часом, а й панувати над його несвідомим (індивідуальним
і колективним)”6
. У авторській нуклеарній свідомості культурна пам’ять
індиві-да та спільноти пов’язана з боротьбою із часом — “ворогом, бугаїщем”. Разом
з тим, освоєння хроносу, романний “літопис” — це й історія блудного сина
(“гнаного, як вовк”), утягування в процес міфотворення, автотематизування
(опис творення роману-есе) безробітного прозаїка. Тут час для вигнанця
актуа-лізується в образі “батька”.
Логіка часової нелінійності Щоденного жезла уможливлює повернення
автора в минуле, наповнене переживанням його діда і батька через утрачений
час — період совєтизації, колективізації, а також рефлексіями на українську
історію ХХ ст., дитячими спогадами, що дають змогу сховатися від
“постмодерно-профанного” (Т. Гундорова7
) сьогодення. Тому крізь нуклеарну оптику і
Голо-домор, і Чорнобиль як символи минулої і нещодавньої трагічної, травматичної
історії подаються як одна об’ємність часу8.
1
Є . П а ш ко вс ь к и й , Щоденний жезл, Київ 1999, с. 71.
2
Та м с а м о , с. 23.
3
Та м с а м о , с. 27.
4
Та м с а м о , с. 64.
5
Та м с а м о , с. 303.
6
О . В е рт и п о р ох , Авторефлексивний текст Євгена Пашковського як явище українського
постмодернізму, Автореф. дис. канд. філол. наук, Київ 2007, с. 17.
7
Т. Гу н д о р о ва , Чорнобильський апокаліпсис Є. Пашковського, [в:] Ї ї ж , Чорнобильська
бібліотека: Український літературний постмодернізм, Київ 2013, с. 240.
8
Є . П а ш ко вс ь к и й , Зазнач. джерело, с. 380.
311
Концепт пам’яті у Щоденному жезлі Є. Пашковського
“Вісімдесятник” Є. Пашковський, представник покоління перехідної епохи,
„яке головну свою мету вбачає в переорієнтації суспільства, в запереченні
спро-фанованої історією системи цінностей”9
, закономірно прагне до символічного
повернення в нещодавнє минуле, аби усвідомити й висвітлити раніше
проігно-ровані або непомічені його аспекти, “переписати” минуле, спричинитися до
його нового постколоніального “відкриття”. Часова ретроспекція допомагає
письменнику по-новому осягнути суть “депресивного століття”, драму
совєт-ського минулого, закцентувати індивідуальний, родовий досвід. У нуклеарному
літописі Є. Пашковського репресивна пам’ять поколінь означується як травма,
рана часу, тіла, виливається в “малі оповіді” про минуле родини (від прадіда до
правнука), щоденне життя (мисливство, рибальство, творчість), виживання в
зоні (боротьба з радіацією і викликаними нею хворобами — фізичними і
духо-вними). Останні у формі етичного суб’єктивного переживання свідка опонують
всім “великим історіям”: офіційній радянській (імперській, тоталітарній)
істо-рії, також західним ідеалам (глобалізму, прогресові, гуманізму, емансипації).
Неописаний досвід терплячих, недоплакана в межах мови трагедія10 вимагає
від письменника посвячення: недомовлене, історії далеких і ближ ніх,
всепам’ятних тобі, тутешніх людей: вони ждали від тебе відповіді, виходу,
по-рятунку11.
Наратив виживання в зоні репрезентує чорнобильську катастрофу в
різ-них змістових та значеннєвих контекстах. Травматична подія зображена
ав-тором насамперед як частина політичної історії — “Третя світова війна”,
ве-лика катастрофа ХХ ст. (“радіоактивна зима, спланований експеримент, сотні
вибухів, світ чоловіків”). Вона змальована як міфічна подія — “апокаліпсис”
(із залученням біблійних образів й архетипів: “стрімкий і палючий стовп,
во-гонь; комуністичне прокляття”). Зрештою, Чорнобиль згадується як
“травма-тичний досвід” (частина біографії наратора, його оточення, сучасних
україн-ців).
Чорнобильський синдром, спровокований шоком від пережитого й
неопи-саного, викликає в героя Щоденного жезла багатовимірні травматичні спогади.
Напр., візуалізацію дитинства — “мертвотний сивий гриб над рівниною і
по-статі в зелених протигазах” з радянських оборонних плакатів, мутагенні
“вось-миногі телята і чотирирогі корови” з почорнобильських хронік. Або ж слухові
асоціації — “вихор ударної хвилі” чи “німа заколислива нуклеарна тиша”.
До-тикове враження — “суцільна рана тіла пожежника-ліквідатора”. Нагадування,
відчутне на смак, — “свинцеві буряки”. Іронічне висвітлення події — “орден
туберкульозу першого ступеня за заслуги перед вітчизною і дірка в легенях”.
Аби передати розпорошене атомом нещодавнє минуле, змонтувати його сенс,
зрозуміти наслідок травми сьогодення, письменник вдається до болісної
ретро-спекції подій “із середини вибуху”.
Опис чорнобильського досвіду провокує тимчасову дезорієнтацію в часі
та зависання нарації. Оскільки “травма потребує слів, але унеможливлює
нара-цію” (А. Ассман12
). Герой Є. Пашковського спорадично констатує, що розгубив
відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім13; через
ущільне-9
Я . П о л і щ у к , Із дискурсів і дискусій, Київ 2008, с. 169.
10
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 40.
11
Та м с а м о , с. 354.
12
А . Ас с м а н , Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті, Київ
2012, с. 275, 280.
13
Є . П а ш ко вс ь к и й , Зазнач. джерело, с. 15.
312
О. Ковацька
ність часу збивається з розповіді14; слово безсиліло й пасувало перед безмірною
мукою, безмірним приниженням мільйонних тіл, загризених часом15.
Окрім, найчастіше вживаного в нуклеарному дискурсі метафоричного
окреслення Чорнобиля як війни (Т. Гундорова16
), наступна часто
експлуатова-на метафора — хвороба, з усіма експлуатова-наслідками руйнівної дії радіації
(вимірюва-на фізично й психологічно, нерідко в площині духовній, етичній). Саме цей
то-пос наскрізь пронизує текст Є. Пашковського: поняття афекту, травми, символу
психологічно стабілізують авторські спогади, перешкоджають забуттю.
Поси-лаючись на А. Ассман, зауважимо, що “саме тіло” (з відбитками спогадів) “стає
пам’яттю”17
. Так, наратор неодноразово наголошує, що він “пам’ятливий”, має
здатність “глибоко запливати у спогади”. Він з покоління, що вижило під
стра-хом холодної нуклеарної війни і віднайшло голос: почуло волання німого
строн-цію у кістках тіток і бабів, що доживають у приреакторній зоні, […] горе
ма-терів, присилуваних до аборту, і плач ненароджених18.
Найчастіше чорнобильський синдром у тексті Є. Пашковського
виявляєть-ся у відчутті постійного страху і “всепам’ятної” (родової) тривоги. До ознак
„комплексу жертви” в контексті ядерного дискурсу Т. Гундорова зарахувала такі
симптоми, як неможливість забути аварію, відчуття всіх її наслідків,
підвище-на тривога з приводу повторення катастрофи, розчарування в людях, пасивність
і хронічність хвороби19
. Майже всі названі ознаки притаманні літописцю й
архі-вісту Є. Пашковського, закарбовані в його родовій пам’яті. Так, початки
чорно-биліани сягають дитинства протагоніста роману. Йому відомий страх за рідних,
близьких, за домашню худобу, житло, світ, що під загрозою вітру “ударної
хви-лі” (тиражована картинка з радянських екранів), помножений на всепам’ятну
тривогу діда періоду розкуркулення (утрати землі, майна, авторитету
господа-ря і власника). Пам’ять про непевність, крихкість, знищуваність
матеріально-го світу, ідивідувльноматеріально-го мікрокосмосу, граничну незахищеність людськоматеріально-го
іс-нування, що живе майже в кожній українській сім’ї, пробивається з усіх
ав-торських спогадів і моделює свою шкалу цінностей, головна з яких —
безпе-ка. Аналізуючи українські ціннісні орієнтації, Я. Грицак зауважує: „Виняткова
незахищеність життя, від Хмельниччини й аж до розпаду Радянського
Сою-зу — це те, що найбільше турбувало українців. Ще до 50-их років ми мали
по-коління, яке знало, що таке голод не з книжок. А також, що таке тюрми,
заслан-ня, висилка, чистки, розстріли… Звідси українські конформізм, лояльність […]
і бажання вгризтися зубами в землю, щоб вижити”20. Не дивно, що з-поміж
ін-ших завдань герой роману, як і його дід, батько, співвітчизники, ставить перед
собою завдання вижити.
Наступний небезпечний синдром чорнобиліани Є. Пашковського — страх
утрати мови, “травматичне” мовчання Іншого, “притишеність” як ознака
три-валого колоніального існування — усе це прирівнюється до амнезії, згубного
для індивідуальної та збірної свідомості забуття. Автор “радіоактивного
літо-пису” попри психологічний тиск нелегкої для опису історії, заблокованої
“ка-14
Та м с а м о , с. 23.
15
Та м с а м о , с. 253.
16
Т. Гу н д о р о в а , Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті
та есеї, Київ 2013, с. 393–394.
17
А . Ас с м а н , Зазнач. джерело, с. 262.
18
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 33.
19
Т. Гу н д о р о в а , Транзитна культура…, с. 396.
20
Я . Гр и ц а к , Життя, смерть та інші неприємності: статті та есеї, Київ 2011, с. 174.
313
Концепт пам’яті у Щоденному жезлі Є. Пашковського
тастрофічним мисленням”, репрезентує позитивне смислотворення (згадаймо
тезу Т. Гундорової про “анархічний, заряджений вибуховою негативною силою
чорнобильський текст” Є. Пашковського21
), прикриваючись т. зв.
поняттями-ширмами (термін А. Ассман, ужитий на позначення “невимовності”
травматич-них місць, подій22
), як-от: “гемофілія долі, письменники-співв’язні, співхворі,
співвітчизники — співкамерники по комунізму” (тут увиразнюється метафора
комуністичного суспільства як концентраційного табору), сплутування
терп-лячості із всетерпінням23, “аритмія часу, моровиця гомосовєтікізму, чума, тінь
саркофага, немилосердна історія”. Письменник намагається передати
невимов-не, стабілізувати спогади через слово, зробити доступним замовчаний досвід
(найщирішим, усним, міфотворчим, роздрукованим словом синтезувати
свідо-мий і підсвідосвідо-мий досвід24), переказати Іншу пам’ять й Іншу історію. Тому
чор-нобильський архів письменника сприймається як рятунок від тоталітарної
полі-тики масового історичного безпам’ятства, заперечення замовчування злочинів
радянського минулого, визволення від чужої, нав’язаної формули пам’яті і, що
важливо, засвідчує “неможливість утрати досвіду”. Адже всевидюща Воля дає
імена — все мусить мати назву; Бог все розрізняє і поокремішньо любить
кож-не дерево і всякий подих; так само і з досвідом, ніщо кож-не втрачає імені;
кожні-сіньке почуття, випадок…25.
Звісно, у нелінійному часі Щоденного жезла чорнобильська травма —
це лише вершина айсберга, яким є масштабний постколоніальний синдром.
Всяке нове потрясіння закреслює дотеперішній досвід26, — справедливо
зано-товує літописець Є. Пашковського. Але, разом з тим, вибухова сила
Чорноби-ля (зображена як “прорив гною” на тілі України, “розклад ціннот і суспільних
інститутів”) сягає минулого і “текст кінця” стає текстом початку, пропаленим
художнім простором для нового27. Власне в площині дочорнобильського тексту
відбувається постколоніальне переакцентування кодів культурної пам’яті
інди-віда і спільноти. Через ключові міфологеми “знічийненої” землі й “терплячих
дикунів” увиразнюється й прописується імперський дискурс роману-есе,
ого-люється трагічна історія України, здійснюється критика ідеалів Західного світу,
або ж, на думку Є. Пашковського, “проступає гола правда”. Жорстока політика
колонізації “з добірним і вишуканим геноцидом”28
, опустінням села (метафора
“покинутих райських садів”), “розкуркульним” часом, з тиражуванням метафор
“мализни і втеч, із живучим і експансивним спотвореним православ’ям”
схід-ного сусіда, зі спримітивненням, провінціалізацією культури Іншого,
насаджу-ваним “рускоязичієм”, відповідною русифікацією міст, невизнанням і
замовчу-ванням злочинів Голодомору і Чорнобилю як на Заході, так і в совку — та
прав-да (непрочитана, незрозуміла, у кращому випадку, знехтувана мовчки29), що
пе-ретворила “народ на силос”, а тих, хто її збагнув, репресувала (в тих, що
смі-ли вірити і довірисмі-лись першими біді, давно одіпрісмі-ли нігті в домовинах30).
Влас-не топос поразки, зауважений попередниками, у прозі Є. Пашковського варто
21
Т. Гу н д о р о в а , Чорнобильський апокаліпсис Є. Пашковського…, с. 240.
22
А . Ас с м а н , Зазнач. джерело, с. 347.
23
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 166.
24
Та м с а м о , с. 51.
25
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 410.
26
Та м с а м о , с. 64.
27
Та м с а м о , с. 61.
28
Та м с а м о , с. 57.
29
Та м с а м о , с. 201.
30
Та м с а м о , с. 274.
314
О. Ковацька
злокалізувати в колоніальній площині авторського тексту як тінь зневаженого
й приниженого минулого над теперішнім і майбутнім з усіма відповідними
ка-туваннями колонізованого об’єкта, кумульованим у часі почуттям
ресентимен-ту. Адже уважний перегляд радіоактивного архіву сигналізує (кричить) не
тіль-ки про індивідуальний бунт, але й про стратегію постколоніального визволення.
Згадаймо висновок О. Вертипорох щодо енергетики письма Є. Пашковського:
„…звільнення спонтанних енергетичних потоків, перевантажених
незаверше-ним теперішнім, з його минулими фобіями, незреалізованезаверше-ними бажаннями
твор-чої самореалізації, зорієнтоване не на кінцеву мету поневолення, а на
динаміч-ний процес формування сучасної творчої суб’єктивності”31
.
Підкореним, “попередньо здикуненим”, незалежно від мов, літератур,
рас, минулих культурницьких перемог32 за колоніальною логікою відмовляють
у власній історії. Так, чорнобильський літописець із уїдливою іронією
засте-рігає сучасників: на “знічийненій” землі “про Вас забудуть, задурняють,
зро-блять винними, ви будете вибачатись перед росіянами за спожите паливо,
пе-ред німцями за брак культури, пепе-ред євреями за поліцаїв, пепе-ред американцями
за відсутність расизму, перед японцями за курильські острови, перед
розвину-тими за своє каліцтво і дякувати […], що вас вислухали, звернули на вас увагу,
відібрали атомну зброю, залишили променисті обставини33.
У процесі пригадування та укладання чорнобильського архіву виринають
чис-ленні метафори пам’яті. Чи не найоб’ємнішою з них є сам архів, що передбачає
не лише накопичення знань, досвіду, їхню консервацію, але й обов’язкову селекцію,
відбір матеріалу34
. Відомо, що в „тоталітарних державах архівні фонди становлять
таємницю”35
, не належать громадськості і не можуть бути використані для
тлума-чення індивідом, як і архіви служб, зображені в романі: у них неможливо добути
ін-формацію про загибель діда, знайти місце розстрілу і поховання. У Щоденному
жезлі бачимо прагнення автора розсекретити й оприлюднити тоталітарний архів.
З-поміж інших метафор пам’яті виокремимо й бібліотеку — “святиню
ди-тинства”, вмістилище культурного досвіду, яку комуністи “пустили на дрова”
(цю метафору в інтерпретації роману Є. Пашковського обирає Т. Гундорова
як ключову); “забуті бібліотечні сховища; захоплюючі затоплені корабельні
кни-ги”. Сама ж книга, рукопис — це “дім пам’яті”, наповнений голосами предків
(родини), побратимів по перу (Т. Шевченка, В. Стефаника, Д. Джойса, Д.
Фаул-за, Г. Броха, М. Кундери, А. Камю), опонентів дискусії (І. Тургенєва, Ф.
Досто-євського). Відкладання рукопису в шухляду, небажання його друкувати,
доно-сити до читача прирівнюється до забуття, коли “дім пам’яті стає безпам’ятним”.
А недописаний роман, винесений автором на горище — образ латентної
пам’яті36
— занурює в країну недорік, недоживих, недомертвих37.
Яскравою метафорою пам’яті в Щоденному жезлі стає біблійний образ
Но-євого ковчега. Як і архів, книга-ковчег покликана зберегти і передати
матері-ал прийдешнім поколінням, попередньо відібравши його, здійснивши
фільтра-цію образів культурної пам’яті38
. Ковчег моделює світ у мініатюрі, стає
“рятів-31
О . В е р т и п о р ох , Зазнач. джерело, с. 17.
32
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 40.
33
Та м с а м о , с. 166.
34
Див.: А . Ас с м а н , Зазнач. джерело, с. 361.
35
Та м с а м о , с. 361.
36
Та м с а м о , с. 171.
37
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 255.
38
А . Ас с м а н , Зазнач. джерело, с. 124.
315
Концепт пам’яті у Щоденному жезлі Є. Пашковського
ним внутрішнім місцем для вигнанця зі світу, де він зустрічається з Богом”39
.
Саме тому роман Є. Пашковського закінчується очікуванням дива: Ти йдеш
по землі […] і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо;
явися, Господи40. До метафори ковчега звертався і В. Шкляр у романі
Носталь-гія. Чорнобильський синдром у його творі тільки наносився на карту пам’яті,
був відчутним, але не чітко окресленим. Уражений, зраджений і розчарований,
Микола Погорілий рятував у метафоричному човні кохану, свій виплеканий
уя-вою білий острів, дітей і Кобзаря Т. Шевченка. Натомість через десять років,
коли трагедія Чорнобиля пропалилася раною на карті світу, літописець Є.
Паш-ковського рятує в книзі-ковчезі вітчизну.
“Те, ким ми є, залежить від того, що ми пам’ятаємо про себе”41
. Інакше
ка-жучи, яку пам’ять репрезентує авторський міф Є. Пашковського, які цінності
потрапляють до його “книги-ковчега” і як здійснюється перехід від
колоніаль-ного до постколоніальколоніаль-ного дискурсу в його творі. По-перше, герой роману
усві-домлює спадкоємність традицій предків, батька й діда, на ціннісній шкалі яких
непроминальною вартістю є традиційне суспільство з „нічим не обмеженою
ві-рою в Бога та абсолютними стандартами добра і зла, позитивною поставою до
сім’ї”42
. Постать батька для протагоніста Щоденного жезла втілює спокій,
за-хист, а діда — надихає вірою: 68-річний дід запам’ятався внукові, усупереч
ба-гатьом приниженням, вольовим, впевненим, розправленим в плечах, вірою
силь-ним, гідним43. Як сина героя підтримує і живить у нуклеарному безчассі
розу-міння вічно повторюваної істини, засвоєної від пращурів: неможливість
ви-труїти богоподібне з людини” навіть надзусиллями “людоїдської влади44,
“гос-подаря не перетворити на розбійника”. Попри загальну похмуру тональність
чорнобиліани Є. Пашковського, підтримувану риторикою мілітарного
дис-курсу (автор уважає, що його проза “протитанкова”, бо історія “танкоморда”),
де кожне слово, мов “міна, уявний постріл в недосяжного хижака”, як
“нагін-ка”, ніби “ніж” у руках хірурга, текст, не позбавлений позитивних цінностей,
вольових імперативів, риторики спасіння, лишає місце для самоповаги індивіда
й спільноти. Загалом цей текст комулює героїчну пам’ять (термін А. Ас сман45
),
гідну нащадків, бо щоденний жезл письменника-творця допомагає побороти
страх холодної нуклеарної зими, повернення комунізму, правдивого слова,
бо-язні народжувати, покликаний “маловірним розправити спини; вкласти
муж-ність в серця; розтулити вуста; вдихнути спокій першої перемоги”.
До авторського постколоніального пошуку рівноваги зараховуємо й
“знай-дення” затертої в безчассі (нерідній історії) категорії маскулінності
україн-ської чоловічої сильветки. Так, від надміру трагічної історії моральні хребти
чоловіків прогинаються (згадаймо тягар колективізації, розкуркулення,
лікві-дації наслідків Чорнобилю, вічного безгрошів’я в тексті), але не ламаються.
І доказ тому авторська автентичність як щирість, правдивість, вірність собі,
ро-довій спільноті, опір стану несвободи, бажання вирватися з історичної ізоляції,
підтримати й передати “тліючий духовний досвід”.
39
Та м с а м о , с. 128.
40
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 471.
41
Я . Гр и ц а к , Зазнач. джерело, с. 64.
42
Та м с а м о , с. 27.
43
Є . П а ш ко в с ь к и й , Зазнач. джерело, с. 439.
44
Та м с а м о , с. 22.
45
А . Ас с м а н , Зазнач. джерело, с. 274.
316
О. Ковацька
Суто в постколоніальному ключі в тексті Є. Пашковського прочитується
й деконструкція радянських міфів хлібного процвітання, шляхетної праці
на „вічного злодія”, гуманної системи освіти (школа, як гірчичний корж на
спи-ну — ні дихспи-нути, ні кавкспи-нути46), офіційного чорнобильського дискурсу як
геро-їчного подвигу. Іронічний лист автора до С. Рушді оголює суть “чуми
гомосо-вєтікізму”: утрату вартості людського існування, зневіру, загрозу традиції,
усе-позначеність тимчасовістю, відчуття себе чужинцем на своїй землі,
ігноруван-ня державою воїнів, політику тотального безпам’ятства, жахливий побут,
за-гальний садизм щодо культури.
Так само до постколоніального розблоковування притлумленого й
замовчу-ваного голосу Іншого, автор удається у розхитуванні ”візерунку” категорії
єв-ропейськості, цивілізації, Західного світу, з історичного і культурного
нарати-ву якого Україна була виключена. Зіштовхуючи опозиції ситої Європи і
окра-деної України, там і тут, цивілізаторів і дикунів, письменник акцентує увагу на
“різнознаковості досвідів”, ситуацію нерозуміння “утраченими європейськими
братами” своїх зубожілих Інших. Невипадково в такому контексті
нанизують-ся стереотипи українця-батрака, прохача, чорнороба, садистичного працеголіка
(згадаймо містифіковану автором характеристику українців від імені Е.
Паун-да), науковця із заповітною мрією витирати пиво і кетчуп у західних барах,
по-родистих дешевих тутешніх фемін, Чорнобиля — екзотичної туристичної
роз-ваги, музею.
Отже, концепт пам’яті в Щоденному жезлі Є. Пашковського постає як
кар-та часових травматичних спогадів, відбитків, накладених дочорнобильською
й постчорнобильською добою. Процес пригадування в нуклеарному дискурсі
стає “містком” між колоніальною дійсністю і культурною ідентифікацією,
озна-чує перехід до постколоніального письма, утверджує позитивні цінності,
“пра-цює” на пошук пам’яті — розсіяної, утраченої, виключеної з великих
історико-культурних наративів, але гідної.
46
Є . П а ш ко вс ь к и й , Зазнач. джерело, с. 208.
