№ 24 (36) 23.12.2010 Двотижневик
Dwutygodnik www.monitor-press.com Ціна 1,50 грн
10
str.
Wystawa prezentuje kilkadziesiąt plakatów „Solidarności”
6
str.
4
str.
7
str.
11
str.
3
str.
Виставка презентує кілька де- сятків плакатів „Солідарності”
Комунальна поліція Луцька розта- шовувалася на вулиці Кредитній.
Перші новорічні «поштівки»
з’явилися на початку минуло- го століття
Рятувальники застерігають...
У подружжя Юзефіни і Вале- рія Перетяткевичів було троє синів...
PrzekA-Z – мистецтво знаку
PrzekA-Z – sztuka znaku Історія польської комуналь-
ної поліції міста Луцька
Обережно, петарди!
Родовід давніх лучан – Перетяткевичів
Historia polskiej policji komu- nalnej w mieście Łucku
Kartki świąteczne noworoczne
Uwaga, petardy!
Rodowód dawnych mieszkańców Łucka – Peretiatkiewiczów
Policja komunalna w Łucku zajmo- wała budynek przy ulicy Kredytowej.
Pierwsze „pocztówki” nowo- roczne pojawiły się na początku ubiegłego wieku
Ratownicy ostrzegają...
Państwo Józefi na i Walerij Pe- retiatkiewiczowie mieli trzech synów...
Новорічні листівки
Редакція «Волинського Монітора»
щиро вітає усіх читачів зі Світлими Святами Різдва Христового
та Нового 2011 року!
«Monitora Wołyńskiego»
z całego serca życzy wszystkiego najlepszego z okazji Świąt Bożego
Narodzenia i Nowego 2011 Roku!
Redakcja
Z
okazji ŚwiątBożego Narodzenia
oraz Nowego Roku składam wszyst- kim czytelnikom Monitora Wołyńskie- go serdeczne życzenia zdrowia, spełnie- nia marzeń i spokoju na co dzień. Niech Nowy 2011 Rok przyniesie Państwu wiele powodów do radości w życiu pry- watnym i zawodowym.
Konsul Generalny RP w Łucku Tomasz Janik
З
нагоди святРіздва Христового
та Нового року щиро бажаю усім читачам «Волинського Монітора»
здоров'я, здійснення мрій, душевно- го спокою. Нехай Новий 2011-ий рік принесе Вам багато причин для ра- дості в особистому та професійному житті.
Генеральний консул РП у Луцьку Томаш Янік
2 23 грудня 2010
Ювілеї та річниці
У 2010-ому ми відзначали чимало ювілеїв. Рік, що ми- нає, став роком Шопена, адже увесь світ відзначав 200-річчя від дня народження польсько- го генія. Талант віртуозного композитора і музиканта на- дихав наймолодших любите- лів мистецтва брати участь у Шопенівському конкурсі.
Недарма талановитий німець Альфред Ейнштейн розповів про винятковий вплив Шопе- на у світі: «Він знаходив наслі- дувачів не лише у Варшаві, а з Півночі на Південь, від Осло до Палермо, Зі Сходу на За- хід, від Петербурга до Парижа.
Подібно, як жоден компози- тор симфонічної музики ХІХ століття не досяг Бетховена, так жоден композитор фор- тепіанної музики, після 1830 року, не міг обійти Шопена».
Навесні ми вкотре згаду- вали одну із найвеличніших поетес сучасної України Ліну Костенко. У своїх творах вона завжди постає молодою і оптимістичною, щоправда Ліна Василівна вже відсвятку- вала 80-ий день народження.
30 років тому в Польщі утворилася профспілка «Со- лідарність», яка своєю ді- яльністю привела Польщу до трансформації державного устрою. Ми долучилися до відзначення цієї річниці, від- відавши виставку плакатів
«Солідарності», що відкрила- ся наприкінці року в Галереї мистецтв.
У 2010-му ми вшановували пам'ять великого Ґедройця, який пішов від нас 10 років тому. Він «був переконаний у винятковому значенні Укра- їни в Східній Європі та ці- нував політичне значення українського незалежного руху, перш за все, петлюрів- ської течії. Одним з головних обов'язків польської еміґрації вважав доведення до норма- лізації польсько-українських взаємин, підтримку незалеж- них прагнень самих україн- ців».
У цьому ж році ми віддали шану пам'яті 22 тисячам поль- ських офіцерів — жертвам Ка- тинської трагедії. Минула 70-а її річниця.
Чорна сторінка Катиня
Післявеликодні, світлі квіт- неві дні були очорнені неймо- вірною за своїми масштабами трагедією, яка сколихнула серця не лише поляків, а й усіх інших людей доброї волі. Ка- тівськими виявилися ці дні у Катині для польського цвіту у 1940-му, а також у 2010-му. Не віриться, що сучасний техно- логічний прогрес не може за- хистити нас у найпотрібніший момент.
Ось, як звернувся у квітні 2010 року до усіх, хто прий- шов вшанувати пам’ять заги- блих у Кафедральний костел Св. Апостолів Петра і Павла, Генеральний консул Республі- ки Польща у Луцьку Томаш Янік: «Вранці 10 квітня 2010 року під час приземлення президентського літака стала- ся одна з найбільших трагедій в історії Польщі. По дорозі на урочистість 70-ої річниці Катинської трагедії в авіака- тастрофі загинули Президент Республіки Польща Лех Ка- чинський, його дружина Ма- рія Качинська, представники найвищих органів державної влади (депутати, сенатори, міністри, генерали, директо- ри), еліта польської держави.
Серед них я б хотів симво- лічно назвати двох людей – міністра Анджея Пшевозьні- ка, секретаря Ради Охорони Пам’яті Боротьби та Мучени- цтва – людини, завдяки якій, власне, і з’явився Цвинтар у Катині. Міністр Пшевозьнік був частим гостем тут, на Во- лині. Людина з величезними знаннями та культурою, якій Польща завдячує збережен- ня суспільної пам’яті про ті місця, які є віхами нашої іс- торії. Друга особа, про яку я б хотів згадати, – віце-міністр Закордонних Справ Анджей Кремер. Він був однією з опор нашого міністерства, до компетенції якого належало формування польської схід- ної політики. Людина, яка з великою симпатією ставила- ся до України, доказом чого є хоча б той факт, що, власне, з ним якийсь місяць тому ми відкривали у Вінниці чергове польське Генеральне Консуль- ство в Україні».
«Вибери мене, вибери мене!..»
Не кожного року нас че- кають вибори. Натомість 2010-ий запам’ятаємо двома шаленими перегонами: пре- зидентськими виборами спо- чатку року та виборами до місцевих органів влади восе- ни. Результати наших прочер- ків у кабінках для голосувань ми вже встигли «скуштувати».
На жаль, мусимо констатува-
ти, що кількість задоволених у нашій державі не збільши- лася. А цитата із публікації
«Волинського Монітора» ли- шається актуальною і нині:
«Наші вулиці очистилися від наглядної агітації, а білбор- ди вже не «дивляться» на нас майже щирими поглядами со- тень «бідолах», котрі хочуть одного – відданого голосу на дільницях за їхню скромну персону. Поштові скриньки не «лопають» через надлишок паперової продукції. Остан- ні вибори вразили тим, на- скільки легко були викинуті шалені кошти на вітер, перед тим матеріалізувавшись у без- глузді, зате багатообіцяючі телевізійно-радійні ролики та газетно-брошурову, нікому не потрібну, продукцію. Коли б тисячі, мільйони гривень були витрачені на будівництво ди- тячих майданчиків, то кожна багатоповерхівка отримала б у сусіди гойдалки та пісочни- ці. Принаймні хоч якийсь слід лишили б по собі, запаморо- чені від ейфорії перемогти, тисячі охочих потрапити бо- дай у яке-небудь депутатське крісло».
Пригадуємо й інші вибо- ри протягом року, щоправ- да – польські. Наш західний сусід, як і українці, вибирали нового Президента і нових урядовців до місцевих органів влади. Щоправда оцінювати їх результати – не наша компе- тенція.
Наші герої
Цьогорічними героями публікацій «Волинського Мо- нітора» були люди, які заслу- говували того, аби про їхню долю дізнавалися наші читачі.
Так, ми розповідали про уні- кальне життя Адріана Коваль- чука, сина петлюрівського капітана, польського харцера, радянського солдата, пред- ставника родини, яка була вивезена у Сибір, Старійши- ну Козацького Стрілецького Братства. У розмові із голо- вним редактором «ВМ» Адрі- ан Ковальчук зізнавався: «При мені усе життя була іконка, яку для мене перед призовом у військо тьотя вирізала з дідо- вого альбома – „Сикстинська Мадонна” Рафаеля. Я вірю, що тьотя подарувала її від душі.
Багато було різних випадків, але ікона мене вберегла. Вона і зараз зі мною». На жаль, це були одні із останніх публіч- них слів Адріана Ковальчука.
На початку 2010-го його не стало.
Єжи Ґедройць
З Новим Роком!
Адріан Ковальчук
Jubileusze i rocznice
W 2010-tym obchodzili- śmy wiele jubileuszy. Mijają- cy rok był Rokiem Chopina, cały świat obchodził 200-lecie urodzin polskiego geniusza.
Talent kompozytora i muzyka inspirowały najmłodszych ar- tystów do udziału w konkursie Chopinowskim. Utalentowany Niemiec Alfred Einstein po- wiedział kiedyś o wyjątkowym wpływie, który Chopin wywarł na świat: «Znajdował on naśla- dowców nie tylko w Warsza- wie, lecz od Północy do Połu- dnia, od Oslo do Palermo, od Wschodu do Zachodu, od Pe- tersburga do Paryża. Podobnie jak żaden kompozytor muzyki symfonicznej XIX wieku nie mógł nie dostrzec Beethovena, tak żaden kompozytor muzyki fortepianowej po roku 1830 nie mógł pominąć Chopina».
Wiosną po raz kolejny uczci- liśmy jedną z najwybitniejszych poetek współczesnej Ukrai- ny, Linę Kostenko. W swoich utworach jest ona zawsze mło- da i optymistyczna, mimo że obchodziła już 80. urodziny.
30 lat temu w Polsce powstał związek zawodowy «Solidar- ność», którego działalność do- prowadziła Polskę do transfor- macji ustrojowej. W ramach obchodów tego wydarzenia chodziliśmy do Galerii Sztuki na otwarcie wystawy plakatów
«Solidarności».
W 2010-tym uczciliśmy pamięć wielkiego Giedroycia, który zmarł 10 lat temu. Był on «przekonany o wyjątkowym znaczeniu Ukrainy w Europie Wschodniej oraz doceniał po- lityczne znaczenie ukraińskie- go ruchu niepodległościowe- go, przede wszystkim z nurtu petlurowskiego. Za jeden z głównych obowiązków polskiej emigracji uważał doprowadze- nie do normalizacji stosunków polsko-ukraińskich oraz wspie- ranie niepodległościowych dą- żeń samych Ukraińców».
W tym roku uczciliśmy też pamięć 22 tysięcy polskich ofi - cerów – ofi ar tragedii katyń- skiej. Była to już 70-ta rocznica.
Czarna strona Katynia
W kwietniowe dni po Świę- tach Wielkanocnych miała miejsce jedna z największych tragedii, która dotknęła nie tyl- ko Polaków, ale też ludzi na ca- łym świecie. Tragiczne dla Po- laków były te dni w 1940 roku, podobnie było w 2010. Ciężko uwierzyć w to, że dzisiejszy po- stęp technologiczny nie może uchronić nas wtedy, gdy najbar- dziej tego potrzebujemy.
Konsul Generalny RP w Łu- cku Tomasz Janik zwrocił się do obecnych w Katedrze Św.
Piotra i Pawła, którzy przyszli uczcić pamięć ofi ar tragedii słowami: «10 kwietnia 2010 r.
w godzinach porannych przy podchodzeniu do lądowania prezydenckiego samolotu do- szło do jednej z największych tragedii w historii Polski. W drodze na uroczystości 70 rocznicy Zbrodni Katyńskiej w wypadku lotniczym śmierć po- nieśli Prezydent Rzeczpospo- litej Polskiej Lech Kaczyński, jego żona Maria Kaczyńska, przedstawiciele najwyższych władz państwowych (posło- wie, senatorowie, ministrowie, generałowie, dyrektorzy) elita polskiego państwa. Spośród nich chciałbym symbolicznie wymienić dwie osoby: ministra Andrzeja Przewoźnika, Sekre- tarza Rady Ochrony Pamięci Walk i Męczeństwa, człowieka, dzięki któremu powstał właśnie Cmentarz w Katyniu. Minister Przewoźnik był również czę- stym gościem właśnie tutaj na Wołyniu. Człowiek ogromnej wiedzy i kultury, któremu Pol- ska zawdzięcza zachowanie w zbiorowej pamięci miejsc bę- dących kamieniami milowymi naszej historii. Drugą osobą, którą chciałbym wspomnieć jest wiceminister Spraw Za- granicznych Andrzej Kremer, jeden z fi larów naszego mini- sterstwa, do którego kompe- tencji między innymi należało kreowanie polskiej polityki Wschodniej. Człowiek, który miał wiele sympatii dla Ukrai- ny, czego wyrazem jest chociaż- by fakt, że to właśnie z nim ja- kiś miesiąc temu otwieraliśmy w Winnicy kolejny polski Kon- sulat Generalny w Ukrainie».
«Wybierz mnie, wy- bierz mnie!..»
Nie w każdym roku mamy wybory, a w roku 2010 mieli- śmy je dwa razy: prezydenckie na początku roku oraz lokalne na jesieni. Wyniki naszych skre- śleń w kabinach do głosowania zdążyliśmy już «zweryfi ko- wać». Niestety musimy konsta- tować, że liczba zadowolonych w naszym kraju nie zwiększyła się. A cytat z publikacji w «Mo- nitorze Wołyńskim» pozostaje aktualnum do tej pory: «Nasze ulice są posprzątane z plaka- tów agitacyjnych, a z bilbordów już nie «patrzą» na nas prawie szczerym spojrzeniem setki
«biedaczków», którzy chcą jed- nego – oddanego głosu w okrę- gu wyborczym na ich skromną personę. Pocztowe skrzynki nie «pękają» od nadmiaru pa-
pierowej produkcji. Ostatnie wybory osobiście dla mnie były przerażające przez to, że tak ła- two zostały wyrzucone na wiatr ogromne koszty, które przed tym zmaterializowały się w ab- surdalną, a jednak wiele obie- cującą produkcję – telewizyjną, radiową, gazetową i broszuro- wą, która nikomu nie była po- trzebna. Gdyby tysiące, milio- ny hrywien zostały wydane na budowę placów zabaw, to każ- dy blok miałby swoje huśtawki i piaskownice. Przynajmniej choć jakiś ślad zostawiliby po sobie zadurzeni od euforii zwycięstwa tysiące chętnych do znalezienia się chociażby w jakimkolwiek fotelu deputowa- nego».
Przypominamy też inne wy- bory w tym roku, polskie. Nasz zachodni sąsiad też wybierał nowego prezydenta i nowe wła- dze lokalne, ale nie nam oce- niać ich rezultaty.
Nasi bohaterowie
W tym roku bohaterami publikacji «Monitora Wołyń- skiego» byli ludzie, którzy za- sługiwali na to, żeby o ich losie dowiedzieli się czytelnicy. Opo- wiadaliśmy na przykład o Ad- rianie Kowalczuku – człowieku niezwyczajnego losu, synu pet- lurowskiego kapitana, polskim harcerzu, żołnierzu radzie- ckim, członku rodziny, która została wywieziona na Syberię, Przewodniczącym Starszyzny Kozackiego Bractwa Strzele- ckiego. W rozmowie z redakto- rem naczelnym «MW» Adrian Kowalczuk przyznał: «Całe ży- cie jest przy mnie ikonka, jaką przed pierwszym powołaniem do wojska moja ciocia wycięła z albumu dziadka – Madonna Sykstyńska Rafaela. Wierzę, że ciocia podarowała mi ją ze szczerego serca. Wiele się zda- rzyło ale ikona strzegła mnie i jest ze mną do tej pory». Nie- stety były to jedne z ostatnich słów wypowiedzianych pub- licznie przez Adriana Kowal- czuka. Zmarł na początku 2010 roku.
Łucczanin Anatolij Sier- kow, który przeszedł afgańskie ścieżki podczas okropnej woj- ny, opowiedział nam o trud- nych latach, które przeżyło wiele ludzi. Ponad 20 lat temu wojska radzieckie zostały wy- prowadzone z Afganistanu, ale te wydarzenia do tej pory wy- wołują dławiące wspomnienia:
«Trafi liśmy tam wbrew własnej woli. To, że jestem wojskowym, nie oznacza, że jestem sadystą.
Nasza obecność z bronią w ręku w obcym kraju, gdzie toczy się
2010-ий:
Рік, який забирав і давав…
2010-ty:
Rok, który zabierał i dawał…
Із наближенням різдвяних та новорічних свят кожен намагається зроби- ти певні підсумки. 365 днів – чималий проміжок часу для людини, міста, країни і, навіть, світу. Траплялися моменти щасливі і трагічні, веселі і сумні, нейтральні і фантастичні. Редакційна команда «Волинського Монітора» ви- рішила провести проміжну фінішну лінію. Аби йти далі, мусимо осмислити пройдене. Ми вирішили пригадати зі своїми вірними читачами найбільш пам’ятні моменти року, що минає.
Z przybliżeniem Świąt Bożego Narodzenia i Nowego Roku każdy robi jakieś pod- sumowanie. 365 dni to niemały odcinek czasu dla człowieka, miasta, kraju, a nawet świata, w ciągu którego odbywają się momenty szczęśliwe i tragiczne, wesołe i smutne, neutralne i fantastyczne. Zespół redakcyjny «Monitora Wołyńskiego» posta- nowił podkreślić kreską kolejny fi nisz. Żeby pójść dalej musimy zastanowić się nad tym, co się odbyło. Postanowiliśmy przypomnieć ze swoimi wiernymi czytelnikami najbardziej pamiętne momenty mijającego roku.
12
str.
Фредерік Шопен
3
23 грудня 2010
Власники Борохова – це одна з давніх родин Пере- тяткевичів на Волині. Їх предок, Кшиштоф Перетят- кевич, був у першій полови- ні XVI століття комендантом Луцького замку і, свого часу, представляв польську сто- рону на переговорах із геть- маном Іваном Виговським при підписанні Гадяцьких угод.
У подружжя Юзефіни і Валерія Перетяткевичів було троє синів: Аурелій- Адам, Станіслав та Еразм- Олександр. Саме вони та декотрі з їхніх дітей стали по- стійними мешканцями Луць- ка, а згодом були поховані на католицькому кладовищі.
Маєток у Борохові згідно за- повіту перейшов до старшо- го з братів Аурелія-Адама.
У 1890-их роках він осліп і разом із родиною переїхав до Луцька. Маєток передав молодшому брату Станісла- ву, а сам жив на пенсію. Меш- кав з родиною спочатку на Кафедральній вулиці, а зго- дом – на Ягеллонській (нині – вулиця Лесі Українки). В Аурелія-Адама і його дру- жини Ядвіги було шестеро дітей: чотири доньки та двоє синів. Лише дві доньки (Ма- рія і Гелена) не «розлетілися», як інші, по світах, а залиши- лися лучанками і працювали у державній гімназії імені Та- деуша Костюшка.
У Державному архіві Волинської області збе- рігається особова справа Марії Перетяткевичівни, а також декілька інших доку- ментів, що пов’язані із нею.
Вона народилася у 1883 році.
Першу освіту здобула у мо- настирській школі. Потім була Житомирська гімназія, у якій навчалися чи не усі Перетяткевичі, і філологіч- ний відділ Вищих жіночих курсів у Києві. Завершилася освіта спеціальним іспитом із французької мови. Свою вчительську кар’єру розпо- чала у жіночій Житомир- ській гімназії імені Юліуша Словацького, а з 1919 року, разом із сестрою, вчитель- кою німецької мови, працює у Луцькій державній гімна- зії. Одночасно, як кращий вчитель французької мови, була інспектором при воє- водському кураторії осві- ти. Учні гімназії вчительку французької мови любили, не дивлячись на її суворість і вимогливість, а між собою, за її романтичний характер, називали Телеменою. Осо- бисте життя Марії Перетят- кевич – любов до єврейсько- го студента – лягло в основу книги Гелени Богушевської
„Чекаємо на життя”.
Другий власник Борохо- ва у Луцьку не проживав,
проте його син Ян не тіль- ки мешкав у місті постійно, але й обіймав ряд високих посад у різних державних і громадських організаціях.
Ян Станіславович Перетят- кевич був суддею примирен- ня, включений у список ви- борців міської думи, а в 1919 році, з родичем Еразмом Валер’яновичем, був запро- шений на урочисте засідан- ня польського магістрату, на якому зачитувався Указ керівника держави Юзефа Пілсудського про включен- ня Волині до складу Поль- ської Республіки. У міжво- єнний час Ян Перетяткевич був віце-старостою Луцька, членом об’єднання землев- ласників Волині та членом дирекції їхнього банку.
Не менш значним гро- мадським діячем був най- молодший з братів – Еразм- Олександр. Із батьківського маєтку йому дістався філь- варок Затишшя. Після за- кінчення Житомирської гім- назії він постійно проживав у Луцьку, де йому належало декілька будинків. Спочатку Еразм Перетяткевич мешкав на Кафедральній вулиці, а в 1895 році на публічних тор- гах придбав двоповерховий будинок на Ринковому май- дані. У 1913 році він купив у Божени Суліменко її забор- говану садибу із землею та будівлями на Фельдшерівці (між вулицями Словацького та Унії Любельської, нині — вулиць Словацького та Шев- ченка). Оскільки земельна ділянка виявилася горбис- тою, то житловий будинок був на сутеренах (з напів- підвальними кімнатами).
На широкому подвір’ї були стайня, возовня й інші гос- подарські споруди.
Як власник значного ма- єтку Еразм-Олександр був обраний головою союзу зем- левласників Луцького пові- ту, входив до складу Луцької міської думи, очолював дея- кі її комітети.
Після виникнення у 1918 році «Польської шкільної мацєжі» входив до її складу.
З 1919 року був лавним (засі- дателем) магістрату. Постій- ний учасник усіх урочистих засідань магістрату. Помер Еразм Перетяткевич у 1934 році, похований, як і інші Перетяткевичі, на старій частині римо-католицького кладовища (нині там знахо- диться Меморіал Пам’яті).
Серед членів іншої гіл- ки цієї великої родини, пов’язаних із Луцьком, варто ще згадати Адама Перетят- кевича – автора книги про Луцьку державну гімназію.
Він закінчив цю гімназію, а в 1937 році, з нагоди потрій- ної річниці Юзефа Ігнація Крашевського (народження, смерть і перебування на Во- лині) був учасником ритуалу святкового найменування вулиці його іменем.
Це лише окремі сліди у побутовій біографії міста, які залишив розлогий рід Перетяткевичів, і про які свідчать архівні документи.
Właściciele Borochowa byli jedną z najdawniejszych rodzin Peretiatkiewiczów na Wołyniu.
Ich przodek, Krzysztof Peretiat- kiewicz, w pierwszej połowie XVI wieku był komendantem Łuckiego Zamku i reprezentował polską stronę podczas rokowań z
hetmanem Iwanem Wyhowskim w trakcie zawierania w Hadzia- czu słynnejz umowy o Rzeczy- pospolitej Trojga Narodów.
Państwo Józefi na i Walerij Peretiatkiewiczowie mieli trzech synów: Aureliusza-Adama, Sta- nisława i Erazma-Aleksandra.
Właśnie oni i niektóre z ich dzieci byli pierwszymi osiadły- mi mieszkańcami Łucka, a po jakimś czasie zostali pochowa- ni na cmentarzu katolickim.
Zgodnie z testamentem, po- siadłość w Borochowie została przekazana starszemu syno- wi – Aureliuszowi-Adamowi.
W latach 1890-tych on stracił wzrok i wraz z rodziną przeniósł się do Łucka. Majątek przekazał młodszemu bratu Stanisławowi, sam zaś utrzymywał się z renty.
Najpierw z rodziną mieszkał przy ulicy Katedralnej, później przy Jagiellońskiej (obecnie uli- ca Łesi Ukrainki). Aurelij-Adam i jego żona Jadwiga wychowali sześcioro dzieci: cztery córki i dwóch synów. Tylko dwie córki (Maria i Helena) nie wyruszyły, jak inni, w świat, a pozostały w Łucku i pracowały w Gimna- zjum Państwowym imienia Ta- deusza Kościuszki.
W Państwowym Archiwum w obwodzie wołyńskim znaj- duje się akt osobowy Marii Perertiatkiewiczówny i kilka innych dokumentów dotyczą- cych jej rodziny. Urodziła się ona w roku 1883. Podstawowe wykształcenie zdobyła w szkole klasztornej. Potem ukończy- ła gimnazjum w Żytomierzu, do którego uczęszczała niemal cała rodzina Peretiatkiewiczów.
Następnym etapem nauki był wydział fi lologiczny Wyższych Kursów Żeńskich w Kijowie.
Studia zostały uwieńczone eg- zaminem z języka francuskiego.
Karierę nauczycielską rozpo- częła w Żytomierskim Gimna- zjum Żeńskim imienia Juliusza
Słowackiego, a od 1919 roku razem z siostrą, nauczycielką języka niemieckiego, rozpoczę- ła pracę w Łuckim Gimnazjum Państwowym. Uhonorowana jako najlepszy nauczyciel języka francuskiego, była inspektorem wojewódzkiego kuratorium oświaty. Uczniowie gimnazjum bardzo lubili nauczycielkę języ- ka francuskiego, bez względu na jej ostrość i wymagania, i mię- dzy sobą nazywali ją, za jej ro- mantyczny charakter, Telimeną.
Życie osobiste Marii Peretiatkie- wicz – miłość do żydowskiego studenta – przyczyniło się do powstania książki Heleny Bogu- szewskiej „Czekamy na życie”.
Następny właściciel Boro- chowa w Łucku nie mieszkał, jednak jego syn Jan nie tylko zamieszkał w mieście na stale, ale też obejmował wysokie sta- nowiska urzędowe w różnych instytucjach państwowych i obywatelskich. Jan Peretiatkie- wicz, syn Stanisława, był sędzią rozejmu, jako kandydat uczest- niczył w wyborach do Dumy Miejskiej, a w 1919 roku ze swoim krewnym Erazmusem, synem Waleriana, został zapro- szony na uroczyste posiedzenie polskiego magistratu, gdzie zostało przeczytane Rozporzą- dzenie naczelnika państwa Jó- zefa Piłsudskiego o włączeniu Wołynia do Rzeczypospolitej Polski. W okresie międzywo- jennym Jan Peretiatkiewicz był wicestarostą Łucka, członkiem Stowarzyszenia Ziemskiego Wołynia i członkiem dyrekto- rium jego banku.
Nie mniej wybitnym dzia-
łaczem społecznym był najmłodszy spośród braci – Erazm-Aleksander. Od oj- cowskiego majątku przejął on folwark Zacisze. Po ukończeniu gimnazjum w Żytomierzu na stale zamieszkał w Łucku, gdzie posiadał kilka domów. Najpierw Erazmus Peretiatkiewicz miesz- kał przy ulicy Katedralnej, a w 1895 roku na targach publicz- nych kupił piętrowy budynek na Placu Rynkowym. W roku 1913 wykupił u Bożeny Sulimenko zadłużone przez nią domostwo, ziemię i budynek ma Feld- szerówce (pomiędzy ulicami Słowackiego i Unii Lubelskiej, obecnie – ulicami Słowackiego i Szewczenki). Ponieważ działka okazała się pagórkowatą, dom
mieszkalny został założony na suterenach (o pokojach piw- nicznych). Na szerokim dzie- dzińcu znajdowały się stajnia, wozownia i inne budynki go- spodarcze.
Jako właściciel dużych po- siadłości, Erazmus-Aleksander został wybrany na prezesa Sto- warzyszenia Ziemskiego Po- wiatu Łuckiego, był członkiem Łuckiej Dumy Miejskiej, prze- wodniczył w niektórych jej ko- mitetach.
Po powstaniu w 1918 roku Polskiej Macierzy Szkolnej zo- stał jej członkiem. Od 1919 roku pełnił funkcje ławnego magi- stratu. Erazmus Peretiatkiewicz zmarł w 1934 roku i został po- chowany – podobnie jak inni członkowie tej rodziny – w sta- rej części cmentarza rzymsko- katolickiego (gdzie obecnie jest położony Memoriał Pamięci).
Wśród członków innej gałę- zi tej licznej rodziny związanej z Łuckiem należy również wy- mienić Adama Peretiatkiewi- cza – autora książki o Łuckim Gimnazjum Państwowym.
Ukończył on to gimnazjum, a w 1937 roku, z okazji potrójnej rocznicy Józefa Ignacego Kra- szewskiego (urodzin, śmierci i pobytu na Wołyniu), uczestni- czył w uroczystości mianowa- nia ulicy jego imieniem.
To są tylko niektóre pozo- stawione przez rozległą rodzinę Peretiatkiewiczów ślady w by- towej biografi i miasta. Historię tę poświadczają dokumenty ar- chiwalne.
Імена
Родовід давніх лучан – Перетяткевичів
Пожовклий аркуш гербового паперу, підшитий, складений удвоє. З вільної сторінки хижо виглядає водяний знак двоголового орла. Зворотня сторона зайнята зверненням до всеросійського государя-імператора поміщиків села Бо- рохів – Валерія Миколайовича і Юзефі- ни, Францевої доньки, Перетяткевичів.
Подружжя просить підтвердити фінан- сову благонадійність їх маєтку.
Вальдемар ПЯСЕЦЬКИЙ, краєзнавець Еразм Перетяткевич із дружиною
Rodowód dawnych mieszkańców Łucka – Peretiatkiewiczów
Pożółkłe kartki herbowego papieru, pod- szyte, zgięte wpół. Z wolnej strony dra- pieżnie wygląda znak wodny orła o dwóch głowach. Rewers wypełniony odezwą do imperatora Wszechrosji ułożoną przez właścicieli ziemskich ze wsi Borochów – Walerija, syna Mikołaja, i Józefi ny, córki Franca, z rodziny Peretiatkiewiczów. Mał- żeństwo prosi o potwierdzenie wypłacal- ności fi nansowej ich majątku.
Waldemar PIASECKI, krajoznawca
Сім’я Перетяткевичів
4 23 грудня 2010 Історія
Історія польської комунальної поліції міста Луцька
Становлення перших польських поліцейських структур на Волині пов’язано зі вступом у регіон армії Юзефа Галлера у травні 1919 року.
Зміна влади у Луцьку, протягом другої половини травня 1919 року, зумо- вила перехід правоохоронних функцій від колишньої міської міліції до структур польської комунальної поліції.
У міжвоєнній Польщі комунальна полі- ція була утворена згідно з декретом Юзе- фа Пілсудського ще у січні 1919 року. Така структура функціонувала під наглядом міні- стра внутрішніх справ та органів місцевого самоврядування. Її керівний склад призна- чався міністром внутрішніх справ, а фінан- сування здійснювалося за рахунок коштів Міністерства фінансів та магістратів. Крім того, органи місцевого самоврядування були зобов’язані безкоштовно надавати службов- цям комунальної поліції приміщення для ви- конання їхніх функцій та для проживання.
Організація комунальної поліції проводи- лася за військовим взірцем, особовий склад формувався шляхом добровільного набору кандидатів. Вимоги до претендента на служ- бу в її лавах були такі: мати щонайменше 25 років, володіти необхідними для служби зді- бностями та відмінним фізичним здоров’ям, вільно володіти польською мовою на усному та письмовому рівнях.
Організація комунальної поліції у місті Луцьку тривала з 21 червня по 16 липня 1919 року. Як свідчать архівні джерела, перехід пра- воохоронних функцій від міської міліції до комунальної поліції проходив мирно. Комісар Луцького повіту (як голова адміністративної влади) та новопризначений начальник кому- нальної поліції Л. Прушинський навіть висло- вили колишньому начальнику міської міліції м. Луцька А. Марковському письмову подяку.
Крім того, комісар звернувся до магістрату міста з проханням створити спеціальну ко- місію, яка б займалася виплатами заробітної платні колишнім службовцям міської міліції.
Слід зауважити, що Л. Прушинський у червні 1919 року навіть призначив А. Марковського керівником відділу прописки комунальної по- ліції м. Луцька.
Комунальна поліція Луць-
ка розташо вувалася на
вулиці Кредитній (Кредитовій) недалеко від римо-католицького костелу святих Пе- тра і Павла. Орган складався з адміністра- тивного відділу (начальник поліції, його помічник, секретар та машиністка), судово- кримінального відділу (керівник, працівник канцелярії, два сержанти та два рядових), відділу прописки (керівник і працівник кан- целярії), санітарного відділу (керівник, пра-
цівник канцелярії та три молодші санітари) та резервного відділу у кількості 10 осіб. У червні 1919 року особовий штат працівників комунальної поліції нараховував 100 служ- бовців.
21 червня 1919 року начальник комуналь- ної поліції Л. Прушинський призначив Ю.
Капітана секретарем адміністративного від- ділу, Т. Ковальського – працівником канце- лярії адміністративного відділу, О. Якобчука – керівником санітарного відділу, М. Марчу- ка – керівником судово-кримінального відді- лу. У червні 1919 року місто Луцьк було по- ділено на три поліцейські райони. У вересні цього ж року було виокремлено четвертий район. У кожному районі розташовувався комісаріат поліції та шість дільниць.
Організація комунальної поліції у Луць- ку проводилася швидкими темпами. Пере- важна більшість поліцейських були укра- їнцями та росіянами. Основу комунальної поліції склали колишні працівники міської міліції Житомира. Упродовж червня-вересня 1919 року серед особового штату комуналь- ної поліції м. Луцька тривали реформацій- ні процеси. Майже кожен службовий наказ капітана Л. Прушинського стосувався при- йняття на службу або звільнення працівни- ка поліції. У липні 1919 року особовий штат працівників комунальної поліції складав 109 службовців; у жовтні цього ж року – 120 осіб.
16 липня 1919 року в Луцьку відбулося урочисте освячення адміністративного від- ділу комунальної поліції. На думку Л. Пру- шинського, у цей день завершилася комплек- тація особового складу. „Сьогоднішній день нагадує нам, що ми – поляки – є сторожею правопорядку... На нашу долю випала велика місія – стати на сторожі справедливості...!
Нехай це буде нашим гаслом! [...]”, – писав керівник комунальної поліції м. Луцька у на- казі № 18 від 16 липня 1919 року.
Окрім забезпечення правопорядку, ко- мунальна поліція виконувала чимало до- ручень магістрату Луцька. Вже у перших наказах начальник поліції наголошував на необхідності поліцейського нагляду за що- денним прибиранням усіх вулиць міста.
Розпорядження стосувались як державних установ, так і приватних будинків. Більше того, санітарний відділ комунальної поліції здійснював нагляд за дотриманням відповід- ного стану чистоти крамниць, ринків, закла- дів громадського харчування, перукарень, лазень. У віданні поліції перебував контроль за дотриманням реєстрації транспортних за- собів (проводилася навіть реєстрація вело- сипедів), а також облік коней, щоб запобіг- ти їхнє викрадення. Поліція контролювала торгівлю кіньми під час ярмарків. 7 жовтня 1919 року відділ статистики луцького магі- страту повідомляв комісарові повіту (пред- ставникові тимчасової адміністративної влади, – авт.) про отримання від керівництва комунальної поліції статистичних відомос- тей щодо чисельності мешканців Луцька, а також передмістя (Гнідава і Красне).
Згідно з наказом начальника поліції, під- комісар кожного поліцейського району був зобов’язаний щоранку подавати письмовий рапорт керівництву про події, які відбулися протягом доби. Однак, як засвідчила прак- тика, згадувані рапорти часто складалися недбало, з чималою кількістю виправлень і навіть чорнильними плямами. Нерідко по- ліцейське керівництво навіть не могло зро- зуміти змісту цих повідомлень, адже багато з них складалися російською мовою. Такий стан справ був пов’язаний із тим, що штат комунальної поліції, на початках її існування, у переважній більшості, складали колишні службовці міської міліції, котрі не володіли
Historia polskiej policji komunalnej w mieście Łucku
Kształtowanie się pierwszych polskich organizacji policyjnych na Wołyniu związane jest ze wstąpieniem do regionu armii Józefa Hallera w maju 1919 roku. Zmiana władzy w Łucku w ciągu drugiej połowy maja 1919 roku uwarun- kowała przejście funkcji ochrony porządku prawnego od byłej milicji miejskiej do polskiej policji komunalnej.
W międzywojennej Polsce poli- cja komunalna została utworzona na podstawie dekretu Józefa Piłsud- skiego jeszcze w styczniu 1919 roku.
Taka formacja funkcjonowała pod nadzorem ministra spraw wewnętrz- nych oraz lokalnych samorządów. Jej kierownictwo było powoływane przez ministra spraw wewnętrznych, a finan- sowanie dokonywane było przez Mi- nisterstwo Finansów oraz magistraty.
Oprócz tego, lokalne samorządy zobo- wiązane były nieodpłatnie udostępniać policji komunalnej pomieszczenia do wykonywania właściwych funkcji oraz do zamieszkania. Organizacja policji komunalnej odbywała się według wzo- rów wojskowych, skład osobowy for- mował się z kandydatów, którzy zgło- sili się dobrowolnie. Od pretendenta na służbę w jej szeregach wymagano:
ukończenia 25 roku życia, posiadania niezbędnych do służby umiejętności oraz doskonałego zdrowia fizycznego, znajomości języka polskiego – ustnego i pisemnego.
Organizacja policji komunalnej w mieście Łucku trwała od 21 czerwca do 16 lipca 1919 roku. Jak podają źród- ła archiwalne, przejęcie przez policję komunalną funkcji ochrony porządku prawnego (którą przed tym wykony- wała milicja miejska) odbywało się pokojo- wo. Komisarz powiatu łuckiego (jako główny przedstawiciel władzy państwowej) wraz z no- wym kierownikiem policji komunalnej L. Pru- szyńskim wręczyli nawet pisemne podzięko- wanie byłemu kierownikowi milicji miejskiej miasta Łucka A. Markowskiemu. Oprócz tego, komisarz zwrócił się do magistratu miasta z prośbą o utworzenie specjalnej komisji, która zajmowałaby się wypłatą wynagrodzenia by- łym funkcjonariuszom milicji miejskiej. War- to zaznaczyć, że L. Pruszyński w czerwcu 1919 roku powołał A. Markowskiego na stanowisko kierownika działu meldunkowego w policji komunalnej miasta Łucka.
Policja komunalna w Łucku zajmowała bu- dynek przy ulicy Kredytowej, niedaleko Kate- dry Świętych Apostołów Piotra i Pawła. Znaj- dował się tam dział administracyjny (kierownik policji, jego pomocnik, sekretarz i maszynistka), dział sądowo-kryminalny (kierownik, pracow- nik kancelarii, dwaj sierżanci i dwaj szeregowi), dział meldunkowy (kierownik i pracownik kan- celarii), dział sanitarny (kierownik, pracownik kancelarii i trzej młodsi sanitariusze) oraz dział rezerwowy składający się z 10 osób. W czerwcu 1919 roku skład osobowy pracowników policji komunalnej liczył 100 funkcjonariuszy.
21 czerwca 1919 roku kierownik policji ko- munalnej L. Pruszyński powołał J. Kapitana na stanowisko sekretarza działu administracyjne- go, T. Kowalskiego – na stanowisko pracownika kancelarii działu administracyjnego, O. Jakob- czuka – na stanowisko kierownika działu sani- tarnego, M. Marczuka – na stanowisko kierow- nika działu sądowo-kryminalnego. W czerwcu 1919 roku miasto Łuck zostało rozdzielone na trzy rejony policyjne. We wrześniu tegoż roku został utworzony czwarty rejon. W każdym rejonie znajdował się komisariat policji i sześć okręgów.
Organizacja policji komunalnej w Łucku przeprowadzana była w szybkim tempie.
Większość policjantów to byli Ukraińcy i Ro- sjanie. Podstawę policji komunalnej stanowili byli pracownicy milicji miejskiej Żytomierza.
Od czerwca do września 1919 roku na etatach policji komunalnej miasta Łucka zaszło wiele zmian. Prawie każdy rozkaz kapitana L. Pru- szyńskiego dotyczył przyjęcia na służbę albo
zwolnienia pracownika policji. W lipcu 1919 roku na etacie policji komunalnej było 109 funkcjonariuszy, w październiku tegoż roku – 120 osób.
16 lipca 1919 roku w Łucku odbyło się uro- czyste poświęcenie działu administracyjnego policji komunalnej. Zdaniem L. Pruszyńskie- go w tym dniu zakończyło się kompletowanie składu osobowego. „Dzień obecny przypomina nam, że my – Polacy – stoimy na straży porząd- ku prawnego... Na nasz los oczekuje wielka mi- sja – stanąć na straży sprawiedliwości...! Niech to będzie naszym hasłem! [...]”, – pisał kierownik policji komunalnej miasta Łucka w nakazie nr 18 od 16 lipca 1919 roku.
Oprócz zabezpieczenia porządku praw- nego, policja komunalna wykonywała sporo poleceń magistratu Łucka. Już w pierwszych nakazach kierownik policji zwracał uwagę na niezbędność nadzoru policyjnego nad co- dziennym sprzątaniem wszystkich ulic miasta.
Rozporządzenia dotyczyły tak państwowych instytucji, jak i domów prywatnych. Oprócz tego dział sanitarny policji komunalnej spełniał kontrolę nad dotrzymaniem odpowiedniego stanu czystości sklepów, targowisk, zakładów żywienia zbiorowego, salonów fryzjerskich i łaźni. Policja kontrolowała także rejestrację po- jazdów (przeprowadzana była nawet rejestra- cja rowerów), a także koni, żeby zapobiec ich kradzieży. Policja kontrolowała handel końmi podczas jarmarków. 7 października 1919 roku dział statystyki łuckiego magistratu podawał komisarzowi powiatu (przedstawicielowi cza- sowej władzy administracyjnej, – aut.) komu- nikat o otrzymaniu od kierownictwa policji komunalnej informacji statystycznych o liczbie mieszkańców Łucka, a także przedmieść (Gni- dawa i Krasne).
Według rozporządzenia kierownika policji, podkomisarz każdego rejonu policyjnego był zobowiązany każdego ranka składać na ręce kierownictwa pisemny raport o wydarzeniach, które odbyły się w ciągu doby. W praktyce jed- nak wspominane raporty często pisane były nierzetelnie, mieściły wiele poprawek, a nawet kleksów atramentowych. Często policyjne kie- rownictwo nawet nie mogło zrozumieć treści tych doniesień, ponieważ wiele z nich pisanych było po rosyjsku. Taka sytuacja wynikała z tego, że do składu osobowego policji na początkach
