PROBLEM ZAPEWNIENIA RÓWNOWAGI INTERESÓW WIERZYCIELA I DŁUŻNIKA W RAMACH KONSTRUKCJI POWIERNICZEJ WŁASNOŚCI ZABEZPIECZAJĄCEJ

DOI https://doi.org/10.51647/kelm.2020.3.2.27

ПРОБЛЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БАЛАНСУ ІНТЕРЕСІВ КРЕДИТОРА ТА БОРЖНИКА

В МЕЖАХ КОНСТРУКЦІЇ ДОВІРЧОЇ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Анастасія Рябчинська

аспірантка кафедри цивільного та трудового права

Юридичного інституту

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» (Київ, Україна)

ORCID ID: 0000-0002-7727-8559

Анотація. У статті досліджується актуальна проблема забезпечення балансу інтересів кредитора (довірчого

власника) та боржника (довірчого засновника) у правовідносинах довірчої забезпечувальної власності.

Застосу-вання методів аналізу та синтезу дало змогу автору висвітлити недоліки національного цивільного законодавства,

що регулює право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. За допомогою

порівняль-ного методу автору вдалося висловити власні пропозиції щодо вдосконалення окремих норм Цивільпорівняль-ного Кодексу

України з урахуванням положень законодавства зарубіжних країн. Обґрунтовується необхідність забезпечення

інтересів боржника як слабкої сторони у правовідносинах забезпечувальної передачі власності, яка не здатна

задовольнити власний майновий інтерес у вигляді повернення переданого в довірчу власність майна в разі

пору-шення довірчим власником умов договору, яким встановлено фідуціарну передачу права власності.

Ключові слова: довірча забезпечувальна власність, довірчий власник, боржник, майновий інтерес, боржник,

довірча власність як спосіб забезпечення виконання зобов’язання, об’єкт довірчої власності.

THE PROBLEM OF BALANCING THE CREDITORS AND DEBTORS’ INTERESTS

WITHIN FIDUCIA FOR SECURITY PURPOSES LEGAL CONSTRACTION

Anastasia Riabchynska

Postgraduate at the Department of Civil and Labour Law

Law Institute

of the Kyiv National Economic University named after Vadym Hetman (Kyiv, Ukraine)

ORCID ID: 0000-0002-7727-8559

Abstract. The urgent problem of ensuring the balancing of interests between creditor (fiduciar) and debtor (fiducia

founder) within legal relationship of fiducia for security purposes is investigated in the article. The application of analysis

and synthesis methods allowed the author to highlight the shortcomings of national civil law governing the right of fiducia

ownership as a means of ensuring the fulfillment of the obligation. The using comparative method helps the author to

express her own suggestion for improving certain provisions of the Civil Code of Ukraine, taking into account the provisions

of foreign legislation. The necessity of securing the interests of the debtor as a weak party in the fiduciary transfer of ownership

relationships who is not able to satisfy her own proprietary interest to property transferred to fiduciary ownership as a returning

of such property in case of violation of fiducia contract terms by the fiduciar is substantiated in the article.

Key words: fiduciary ownership for security purposes, fiduciar, debtor, proprietary interest, fiduciary ownership as

a means of ensuring the fulfillment of the obligation, fiduciary ownership object.

PROBLEM ZAPEWNIENIA RÓWNOWAGI INTERESÓW WIERZYCIELA I DŁUŻNIKA

W RAMACH KONSTRUKCJI POWIERNICZEJ WŁASNOŚCI ZABEZPIECZAJĄCEJ

Anastasiia Riabchynska

aspirantka Wydziału Prawa Cywilnego i Prawa Pracy

Instytutu Prawa

Uczelni publicznej „Kijowski Narodowy Uniwersytet Ekonomiczny im. Wadyma Hetmana” (Kijów, Ukraina)

ORCID ID: 0000-0002-7727-8559

Adnotacja. Artykuł bada aktualny problem zapewnienia równowagi interesów wierzyciela (właściciela powierniczego) i

dłużnika (założyciela powierniczego) w stosunkach prawnych powierniczej własności zabezpieczającej. Zastosowanie metod analizy

i syntezy pozwoliło autorowi na podkreślenie braków krajowego prawa cywilnego regulującego prawo własności powierniczej jako

sposób egzekwowania zobowiązania. Za pomocą metody porównawczej autorowi udało się wyrazić własne propozycje poprawy

niektórych przepisów Kodeksu Cywilnego Ukrainy, biorąc pod uwagę przepisy prawa krajów obcych. Uzasadniono konieczność

zabezpieczenia interesów dłużnika jako słabej strony w stosunkach prawnych zabezpieczającego przeniesienia własności, która

nie jest w stanie zaspokoić swojego interesu majątkowego w postaci zwrotu majątku przeniesionego na własność powierniczą w

przypadku naruszenia przez powiernika warunków Umowy, które ustanowiły fiducjarne przeniesienie własności.

Słowa kluczowe: powiernicza własność zabezpieczająca, właściciel powierniczy, dłużnik, interes majątkowy, dłużnik,

Вступ. Окремі аспекти проблеми забезпечення балансу інтересів довірчого власника та боржника в межах

конструкції забезпечувального права власності досліджувалися в зарубіжних доктринальних джерелах.

Ад’юнкт – професор комерційного права юридичної школи Даремського університету О. Акселі (Orkun Akseli)

та професор англійського права Кембриждського університету Л. Гуліфер (Louise Gullifer) розглянули

пробле-му забезпечення інтересу боржника у правовідносинах забезпечувального права власності Німеччини крізь

призму «надмірного забезпечення» (Übersicherung). Своєю чергою французький вчений А. Бюро зазначив

щодо захисту інтересів боржника лише за допомогою позову про відшкодування збитків до довірчого

власни-ка в разі укладення останнім угоди про відчуження забезпечувального майна з третіми особами, явласни-ка є дійсною

навіть за умови, коли таке укладення порушує зобов’язання довірчого власника перед боржником за

фідуціар-ним договором. Різні підходи щодо виявлення слабкої сторони у правовідносинах фідуціарної передачі права

власності висловлювалися російськими вченими, зокрема Л.А. Бірюковою, П.В. Хлюстовим. У вітчизняній

цивільно-правовій доктрині зазначена проблема має місце в дослідженнях Р.А. Майданика, К.Ю. Іванової.

Мета статті полягає в дослідженні проблеми забезпечення балансу інтересів довірчого власника та боржника

в юридичній конструкції довірчої забезпечувальної власності за цивільним законодавством України.

Основна частина. Серед основних завдань дослідження варто виокремити: вивчення наявних у

доктри-нальній літературі наукових підходів вітчизняних та зарубіжних учених, в яких розкриваються окремі аспекти

проблеми захисту інтересів боржника за договором про фідуціарну передачу права власності; аналіз

цивіль-ного законодавства зарубіжних країн, зокрема Франції, Німеччини, Румунії, а також національцивіль-ного цивільцивіль-ного

законодавства, що передбачають здійснення права довірчої забезпечувальної власності; виявлення недоліків

законодавчих положень Цивільного кодексу України, що регулюють право довірчої власності як спосіб

забез-печення виконання зобов’язання; висловлення автором власних пропозицій та рекомендацій щодо усунення

зазначених недоліків. Під час дослідження використовувалися загальнонаукові методи дослідження та методи

емпіричного пізнання: метод аналізу надав автору змогу дослідити визначення «слабкої сторони договірного

зобов’язання» в доктринальних джерелах та судовій практиці; застосування дедуктивного методу дало змогу

на підставі визначення «слабкої сторони» виявити ознаки, які свідчать про те, що у правовідносинах

дові-рчої забезпечувальної власності такою стороною є боржник; за допомогою методу порівняння автор дійшла

висновку про складність для боржника, у разі порушення умов фідуціарного договору довірчим власником,

задовольнити власний інтерес, на який він розраховував, встановлюючи забезпечувальну власність –

повер-нути наданий довірчому власнику речово-правовий титул на забезпечувальне майно, на відміну від

кредито-ра, який може задовольнити свій майновий інтерес за будь-яких обставин – як шляхом відчуження об’єкта

довірчої власності, так і за рахунок отримання його у повну необмежену власність без обмежень на

користу-вання та розпорядження; застосукористу-вання методів аналізу та синтезу дало змогу автору виявити недоліки

поло-жень Цивільного Кодексу України, що регулюють право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання

зобов’язання; висловити пропозиції щодо удосконалення національного цивільного законодавства з

урахуван-ням досвіду іноземних країн вдалося завдяки застосуванню методів аналогії та порівняння.

Гарантування балансу інтересів сторін набуває особливого значення у правовідношенні забезпечення

вико-нання кредитних зобов’язань, в яких слабкою стороною зазвичай визнається боржник. Так, у судовій практиці

щодо споживчого кредиту зазначається, що участь у договорі про споживчий кредит звужує дію принципів

рівності учасників цивільно-правових відносин і свободи договору та потребує особливого правового захисту

споживача як слабкої сторони в зазначених правовідносинах. Про обмеження фундаментального принципу

свободи договору передбаченими п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) критеріями

спра-ведливості, добросовісності, пропорційності та розумності йдеться в рішенні Конституційного Суду України

від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013: «…умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання

повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною

у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості,

добросовіс-ності і розумдобросовіс-ності» (абз. 8 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення КСУ від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013).

У зарубіжній доктринальній літературі існує думка про недоцільність розглядати захист слабкої

сто-рони в договорі як виняток із принципу формальної рівності – російський вчений О.В. Ульянов зазначену

позицію пояснює відмінністю принципів юридичної рівності в цивільному праві та рівноправності сторін

договірного зобов’язання. Підтримуючи твердження німецького цивіліста Ф.К. Савіньї про те, що

сторо-ни в зобов’язанні не є рівсторо-ними між собою, автор наполягає, що слабка з економічної точки зору сторона

є суб’єктом цивільних договірних правовідносин, а не суб’єктом цивільного права, при цьому «економічно

слабка сторона не наділена правоздатністю, відмінною від правоздатності економічно сильної сторони». На

думку науковця, слабкою стороною в договорі є та сторона, в порушення інтересів якої допущений

дисба-ланс щодо обcягу прав, обов’язків і відповідальності за договором на користь іншої сторони, що призводить

до неможливості досягнення мети (каузи) договору; така «слабкість» зумовлена неможливістю реалізації її

інтересів унаслідок недосягнення мети відповідного договору (Ульянов, 2013: 116, 118).

Як підкреслюють М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський, учасники майнового обороту, які вступають

у договірні відносини, за різноманітних обставин наділені відмінними засобами та можливостями впливу

на формування зобов’язання, забезпечення його виконання тощо. Іноді такі відмінності досягають ступеня

«непорівнянності», коли один учасник договору не наділений жодними можливостями щодо здійснення

впливу на контрагента в межах договірного зобов’язання, та, навпаки, інша сторона, маючи усі реальні

можливості, вправі диктувати контрагенту за договором власну волю. Завдання цивільного права полягає

у «вирівнюванні» учасників майнового обороту шляхом встановлення для слабкої сторони зобов'язання

додаткових особливих умов участі в договірних відносинах (Брагинский, Витрянский, 2001: 451).

На думку російської дослідниці Л.А. Бірюкової, угоду фідуціарної передачі права власності варто

роз-глядати як певну гарантію справедливості та реальної змоги захистити права кредитора, який є слабкою

сто-роною в зазначених правовідносинах, адже, виконавши своє зобов’язання, він ризикує не отримати

належ-ний йому еквівалент. На відміну від кредитора, боржник перебуває у досить вигідному становищі, бо він

отримав прибуток у тому чи іншому вигляді без здійснення зі свого боку жодних витрат. Автор наголошує

на обмеженості (а іноді й взагалі неможливості) стягнення кредитором боргу та збитків на підставі судового

рішення з огляду на відсутність у нього необхідного для відшкодування майна (Бирюкова, 2000: 202–203).

Важко погодитися з науковою позицією про те, що саме кредитор є слабкою стороною у правовідносинах

довірчої забезпечувальної власності: по-перше, набуваючи речово-правовий титул (право довірчої власності) на

забезпечувальне майно, кредитор (довірчий власник) стає єдиним юридичним власником об’єкта довірчої

влас-ності. А це означає, що в разі невиконання боржником основного боргового зобов’язання на користь кредитора,

останній вправі звернути стягнення на нього без необхідності вдаватися до судових затяжних процедур,

неза-лежно від того, в кого знаходиться майно в користуванні та фактичному володінні; по-друге, крім звернення

стяг-нення шляхом продажу третій особі – покупцеві, договір про встановлення довірчої забезпечувальної власності

може передбачати право довірчого власника отримати об’єкт довірчої власності у власність без обмежень на

користування та розпорядження в рахунок виконання основного боргового зобов’язання боржника (ч. 6 ст.

597-8 ЦК України). Зазначене свідчить про можливість задоволення майнових інтересів кредитора шляхом набуття

ним повного права власності на забезпечувальне майно, при цьому вартість такого майна згідно із ЦК України

не обмежується сумою боргового основного зобов’язання; по-третє, порушення довірчим власником порядку

звернення стягнення, визначеного в договорі про встановлення довірчої власності, зокрема неповідомлення

дові-рчим власником боржника (довірчого засновника) про свій намір відчужити об’єкт довірчої власності третій

особі – покупцеві, призводить до виникнення в нього лише обов’язку відшкодувати завдані збитки (ч. 1 ст. 597-8

ЦК України). У контексті викладеного заслуговує на підтримку твердження К.Ю. Іванової щодо створення за

такою нормою підґрунтя для зловживання з боку кредитора та порушення балансу інтересів кредитора і

боржни-ка з огляду на те, що останньому буде вкрай важко довести наявність у нього завданих таким неповідомленням

збитків. Дослідниця акцентує на неможливості задоволення інтересу боржника щодо повернення

колишньо-го майна навіть за умови задоволення йоколишньо-го вимоги про відшкодування збитків; по-четверте, кредитодавцем за

кредитними зобов’язаннями та, відповідно, довірчим власником у забезпечувальних правовідносинах виступає

фінансова установа, зокрема банк, яка є професійним учасником ринку, що здійснює управління власними

ризи-ками, і апріорі є економічно сильнішою стороною, аніж боржник – фізична особа чи суб’єкт господарювання;

по-п’яте, викуп земельної ділянки, яка є об’єктом довірчої власності, для суспільних потреб у порядку,

встанов-леному Законом «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені,

які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», передбачає

укладення між довірчим власником та органом виконавчої влади (органом місцевого самоврядування) договору

купівлі-продажу об’єкта довірчої власності, який вважається укладеним із моменту його нотаріального

посвід-чення. Зі змісту ч. 1 ст. 5 випливає, що викупна ціна об’єкта довірчої власності включає визначену на підставі

експертної грошової оцінки вартість земельної ділянки (її частини), житлового будинку, інших будівель, споруд,

багаторічних насаджень, що на ній розміщені, та враховує збитки, завдані довірчому власнику внаслідок

вику-пу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані йому у зв'язку з достроковим припиненням його

зобов'язань перед довірчим засновником, зокрема упущену вигоду, у повному обсязі. За таких умов боржник

(довірчий засновник) також позбавлений змоги задовольнити власний майновий інтерес у вигляді повернення

переданого довірчому власнику з метою забезпечення майна. Крім того, закон не містить вимоги щодо надання

згоди боржника на укладення довірчим власником такої угоди, бо останній вважається єдиним носієм

речово-правового титулу (права власності) щодо об’єкта довірчої власності; по-шосте, довірчий власник, набуваючи

речово-правовий титул на передане в забезпечення майно, не несе жодних ризиків у разі банкрутства боржника

(довірчого засновника) і може задовольнити свої майнові вимоги у повному обсязі, здійснюючи продаж такого

майна за ціною, не обмеженою ані його ринковою вартістю, ані розміром заборгованості. Перевагою для

довірчо-го власника є те, що об’єкт довірчої власності не може бути включено до ліквідаційної маси довірчодовірчо-го засновника

(ч. 3 ст. 62 Кодексу України з процедур банкрутства).

Таким чином, боржник, який передав майно в забезпечувальну власність кредитору, несе більше ризиків,

адже навіть за умови належного виконання зобов’язання на користь кредитора, можуть виникнути

обста-вини, коли він не зможе задовольнити інтерес, на який він розраховував під час укладення договору про

встановлення довірчої власності, – повернути забезпечувальне майно у свою власність. Викладене дає змогу

стверджувати, що у правовідносинах довірчої забезпечувальної власності слабкою стороною є не кредитор,

а боржник, який не завжди може реалізувати власний інтерес у вигляді повернення речово-правового титулу

на індивідуально визначене майно, передане довірчому власнику з метою забезпечення виконання боргового

зобов’язання. У разі відчуження довірчим власником третій особі об’єкта довірчої власності, а також у разі

викупу такого об’єкта (земельної ділянки) для суспільних потреб боржник позбавляється змоги повністю

виконати забезпечуване зобов’язання надалі та не може розраховувати на повернення майна.

З урахуванням викладеного, погоджуємося з твердженням П.В. Хлюстова щодо привілейованого

стано-вища кредитора у правовідносинах за договором, що передбачає перехід правового титулу, адже кредитор

може як залишити його собі в рахунок погашення боргового зобов’язання, так і реалізувати майно у

спро-щеному порядку, бо він уже є його власником. Науковець наголошує на перевагах для кредитора зазначеної

забезпечувальної конструкції внаслідок неможливості звернення стягнення на забезпечувальне майно

кре-диторами за іншими зобов’язаннями боржника. Таким чином, боржник не може перезаставити майно

іншо-му кредитору, тоіншо-му що він більше не є його власником та не вправі розпоряджатися ним (Хлюстов, 2000).

Баланс інтересів сторін у межах юридичної конструкції довірчої забезпечувальної власності

забезпе-чується шляхом обмеження речово-правового титулу кредитора (зокрема, обмеження права

розпоряджен-ня об’єктом забезпечувальної власності), неможливості зверненрозпоряджен-ня стягненрозпоряджен-ня на об’єкт довірчої власності

за зобов’язаннями довірчого власника внаслідок відокремленості майнової маси забезпечувального права

власності (в тому числі відокремленості забезпечувального майна від ліквідаційної маси довірчого власника

в разі визнання його банкрутом відповідно до ч. 3 ст. 62 Кодексу України з процедур банкрутства), а також

покладення на довірчого власника фідуціарного обов’язку повернути наданий титул боржнику (довірчому

засновнику) після належного виконання зобов’язання.

У разі ухилення довірчим власником від укладення та нотаріального посвідчення акта приймання –

пере-дачі об’єкта довірчої власності після повного виконання зобов’язання норма ч. 3 ст. 597–11 ЦК України

надає боржнику (іншій особі, яка має право на отримання права власності на об’єкт довірчої власності)

пра-во звернутися до суду з позопра-вом про визнання спра-вого права власності на об’єкт довірчої власності чи до

нота-ріуса за вчиненням виконавчого напису про витребування об’єкта довірчої власності у довірчого власника.

Згідно із ч. 1 ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права

влас-ності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним

докумен-та, який засвідчує його право власності. Позов про визнання права власності є позадоговірною вимогою

власника майна про констатацію перед третіми особами факту належності позивачеві права власності на

спірне майно, не поєднаною з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод,

не пов’язаних із позбавленням володіння. Такий позов спрямований на усунення перешкод у здійсненні

власником свого права і включення домагань на належне власникові майно за допомогою підтвердження

в судовому порядку факту належності йому спірного майна на праві власності. Зазначений спосіб захисту

не може застосовуватися, якщо звернення до суду з позовом про визнання права власності має на меті не

захист права власності, а його набуття (Майданик, 2019: 903).

Очевидно, норма законодавця, що надає боржнику право пред’явлення позову про визнання права

влас-ності на об’єкт довірчої власвлас-ності, свідчить про спробу законодавця захистити майнові інтереси боржника.

Проте наділення його правом на пред’явлення такого позову унеможливлюється відсутністю в нього

речово-правового титулу на передане в довірчу забезпечувальну власність майно, бо згідно із ч. 3 ст. 597–1 ЦК

Укра-їни з моменту встановлення довірчої власності право власності особи, яка передала своє майно в довірчу

власність, припиняється. З урахуванням викладеного вважаємо за необхідне виключити у ч. 3 ст. 597–11 ЦК

України словосполучення «має право звернутися до суду з позовом про визнання свого права власності на

об’єкт довірчої власності».

Реалізуючи передбачений ч. 3 ст. 597–11 ЦК України зобов’язально-правовий спосіб захисту у вигляді

звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, довірчий засновник, не набуває права на

витребу-вання майна, а лише підтверджує своє право повернути (отримати) його за договором, що встановлює

дові-рчу власність із метою забезпечення виконання зобов’язання. Це дає йому змогу надалі витребувати таке

майно в порядку виконавчого провадження

1

_.

У контексті викладеного варто зазначити, що право на пред’явлення договірної вимоги про

повернен-ня забезпечувального майна надається боржнику (довірчому засновнику) з огляду на фідуціарну природу

довірчої забезпечувальної власності, як слушно зазначає К. В. Галкова, договірне право вимоги надавача

про повернення предмета забезпечення має місце навіть тоді, коли забезпечувальний договір не містить

умови про повернення такого предмета. Такий обов’язок випливає з фідуціарного характеру

забезпечу-вального правовідношення, а також із розподілу інтересів сторін у договорі. При цьому вчена наголошує:

«Sicherungsübereignung є фідуціарним забезпеченням, яке суто з економічної точки зору являється

надлиш-ковим для кредитора (заставодержателя), бо останній отримує більше прав, аніж необхідно для

забезпечен-ня зобов’язань боржника» (Галкова, 2016).

Фідуціарною природою забезпечувального права власності також обґрунтовується недоцільність

надан-ня довірчому власнику права на відступленнадан-ня своїх прав за основним борговим зобов’язаннадан-ням третій особі.

У ст. 597–12 ЦК України міститься презумпційна норма, яка дозволяє за загальним правилом довірчому

власнику відступити свої законні права за основним зобов’язанням третій особі, яка в результаті набуває

прав та обов’язків довірчого власника за договором про встановлення довірчої власності, якщо довірчий

засновник надав згоду на такий перехід та інше не зазначене в договорі про встановлення довірчої власності.

На нашу думку, заміна кредитора в зобов’язанні довірчої забезпечувальної власності має допускатися лише

за згодою боржника та за умови наявності прямої вказівки сторін на це в договорі – скоріше як виняток, а не

загальне правило. Важко погодитися з такою позицією законодавця щодо можливості заміни кредитора, який

набуває прав та обов’язків кредитора в межах правовідношення довірчої забезпечувальної власності з

огля-1 _{Вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування майна} від боржника, а лише підтверджує виникнення в останнього такого права раніше, метою його вчинення є надання стягувачу змоги в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов’язання боржником (Постанова КЦС ВС

ду на його фідуціарну природу, що полягає у прояві «надлишкової» довіри боржника (довірчого засновника)

до особи довірчого власника, який зобов’язується не здійснювати правомочність розпорядження об’єктом

довірчої власності до моменту належного виконання зобов’язання боржником та повернути наданий

речо-во-правовий титул у разі досягнення мети договору. У контексті викладеного заслуговує на підтримку

твер-дження Р.А. Майданика, що особистий характер виконання фідуціарного обов’язку встановлює обмеження

переходу права довірчої власності до третіх осіб (Майданик, 2019: 673). Вважаємо за доцільне внести зміни

до ч. 1 ст. 597–12 ЦК України та викласти її в такій редакції: «Довірчий власник не може відступати свої

права за основним зобов’язанням третій особі, якщо інше не зазначено в договорі про встановлення довірчої

власності. Перехід прав та обов’язків довірчого власника за договором про встановлення довірчої власності

здійснюється лише за згодою довірчого засновника. Підпис довірчого засновника на заяві про надання згоди

на перехід права довірчої власності підлягає нотаріальному засвідченню».

На особливу увагу заслуговують положення національного цивільного законодавства, які встановлюють

право довірчого власника отримати об’єкт довірчої власності у свою власність (без обмежень на

користу-вання та розпорядження) у рахунок виконання зобов’язань боржника (ч. 6 ст. 597-8 ЦК України), однак не

містять імперативної норми щодо необхідності виплати довірчим власником суми перевищення вартості

такого об’єкта над розміром заборгованості боржника. Такі вимоги містить цивільне законодавство

іно-земних європейських країн, зокрема ст.ст. 2372-4, 2488-4 ЦК Франції, передбачають обов’язок фідуціарія,

який отримав майно в повну власність на підставі фідуціарної забезпечувальної угоди, виплатити особі, яка

надала таке майно, різницю між вартістю забезпечувального майна над сумою забезпечуваного боргового

зобов’язання, з урахуванням витрат, пов’язаних із його збереженням.

У Німеччині невідповідність між вартістю майна, переданого в забезпечувальну власність, та розміром

забезпечувальної ним вимоги характеризується правовим явищем «надмірного забезпечення». За таких умов

дійсність угоди про забезпечення не піддається сумніву, однак у боржника виникає право вимоги до кредитора

щодо звільнення від уже покритого забезпечення чи його частини. Таке право вимоги щодо звільнення також

підтверджується судовою практикою, якщо домовленість про передачу права власності на рухоме майно було

укладене у формі, завчасно сформульованій в односторонньому порядку особою, яка отримала

забезпечен-ня (наприклад, формуляри банку). Вважається, що межа співвідношензабезпечен-ня боргу та переданого в забезпечензабезпечен-ня

майна є надмірною, якщо ринкова вартість такого майна перевищує 150% розміру забезпечуваної вимоги на

момент пред’явлення вимоги про звільнення (BGHZ 137, 12). (Киндсфатер, Алейник, Совакова, 2015: 121).

У судовій практиці зазначається, що у разі надмірного забезпечення (Übersicherung) забезпечувальне

право не є недійсним – боржник лише набуває зобов’язальне право вимоги до боржника щодо звільнення від

покритої частини забезпечення (BGH 27.11.1997, BGHZ 137, 212). Передача майнових активів у

забезпечу-вальну власність створює ефект «блокування» таких активів для довірчого засновника (боржника): «Уявіть

собі боржника, який використав своє єдине цінне обладнання, щоб отримати позику. Якщо вартість

забез-печення перевищує суму позики, і якщо особі, яка надала таке забеззабез-печення, у подальшому знадобиться

додатковий кредит, у неї не буде інакшого вибору, крім як просити у забезпеченого кредитора про більшу

позику. Ніхто не позичить їй гроші, тому що вона не зможе запропонувати іншим сторонам навіть менше

забезпечувальне право» (Gullifer, Akseli, 2016: 391–392).

З урахуванням викладеного пропонується внести зміни до ст. 597-8 ЦК України та передбачити таку

нор-му: «У разі перевищення вартості об’єкта довірчої власності, який довірчий власник отримав у повну

влас-ність у рахунок виконання зобов’язання, над розміром заборгованості боржника, довірчий власник виплачує

боржнику (довірчому засновнику, користувачу) суму перевищення вартості об’єкта довірчої власності над

розміром заборгованості боржника перед довірчим власником, з урахуванням витрат, понесених у зв’язку із

вжиттям заходів щодо його збереження та страхування.»

Диспозитивна норма ч. 4 ст. 597–8 ЦК України свідчить про наявність у довірчого власника обов’язку

сплатити довірчому засновнику суму перевищення ціни продажу об’єкта довірчої власності над розміром

заборгованості боржника, якщо інше не передбачено договором про встановлення права довірчої власності.

Задля забезпечення інтересів довірчого засновника під час звернення стягнення на забезпечувальне

май-но зазначену май-норму варто закріпити як імперативну, яка передбачатиме обов’язковість виплати довірчому

засновнику різниці, що становить суму перевищення ціни продажу об’єкта довірчої власності над розміром

заборгованості боржника перед довірчим власником, наприклад, у такій редакції: «Довірчий власник

спла-чує боржнику (довірчому засновнику, користувачу) суму перевищення ціни продажу над розміром

заборго-ваності боржника перед довірчим власником».

Згідно із ч.ч. 3–4 ст. 597–8 ЦК України ціна продажу об’єкта довірчої власності встановлюється довірчим

власником одноособово та не може бути меншою за мінімальну ціну, повідомлену боржникові

(користува-чеві, довірчому засновникові). Сума перевищення ціни продажу об’єкта довірчої власності над розміром

заборгованості боржника перед довірчим власником сплачується довірчим власником довірчому

засновни-ку, якщо інше не передбачено договором про встановлення права довірчої власності. Встановлення

дові-рчим власником одноособово ціни продажу об’єкта довірчої власності, яка не може бути меншою за

міні-мальну ціну, повідомлену боржнику, призводить, на наш погляд, до порушення балансу інтересів сторін

у правовідносинах довірчої забезпечувальної власності. Оскільки майновий інтерес боржника в зазначених

правовідносинах полягає в поверненні довірчим власником переданого в забезпечувальну власність

май-на, єдиний можливим шлях такого повернення для нього становить його викуп за встановленою довірчим

власником ціною. З огляду на відсутність у законодавстві обмежень для останнього щодо встановлення

суми ціни продажу, не виключаються випадки, коли така ціна може значно перевищувати ринкову вартість

забезпечувального майна. У контексті викладеного вважаємо за доцільне передбачити у ст. 597–8 ЦК таке

положення: «Ціна продажу об’єкта довірчої власності визначається суб’єктом оціночної діяльності у

поряд-ку, встановленому Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність

в Україні». Схожа норма міститься у ст.ст. 2372–3, 2488–3 ЦК Франції, відповідно до яких вартість

переда-ного у забезпечувальну власність майна встановлюється експертом, призначеним у договірному чи

судово-му порядку. При цьосудово-му «будь-яка умова, що передбачає зворотне, вважається нікчемною».

У ч. 1 ст. 597–8 ЦК України міститься презумційна норма про звернення стягнення на об’єкт довірчої

власності шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі – покупцеві, якщо інше не визначено

договором про встановлення довірчої власності. У разі невиконання зазначеної вимоги довірчим

власни-ком боржнику (довірчий засновник) надається лише право на відшкодування завданих збитків. На думку

К.Ю. Іванової, таке нормативне положення «створює підґрунтя для зловживань кредитором своїми правами

і обмежує права боржника». Учена пропонує надати боржнику «більш реальний» спосіб захисту – позов

проти третьої особи про переведення на нього прав і обов’язків покупця, а також припускає щодо

пра-ва боржника вимагати визнання такого договору недійсним (Іпра-ванопра-ва, 2020: 80). На нашу думку, наділення

боржника таким способом захисту є недоречним, адже третя особа – покупець, яка придбала за відплатним

правочином об’єкт довірчої у довірчого власника як єдиного юридичного власника забезпечувального

май-на, є добросовісним набувачем у розумінні ч. 1 ст. 330 ЦК України.

Схожа позиція міститься в доктринальних зарубіжних джерелах. Французький учений А. Бюро зазначає

про можливість довірчого власника обґрунтовано відчужувати майно, оскільки презюмується, що

фідуці-ар має найширші повноваження щодо фідуціфідуці-арної власності у правовідносинах із третіми особами. Щоб

скористатися такою презумпцією, треті особи мають бути добросовісними. Тобто угода про відчуження

вважатиметься дійсною, якщо треті особи не знали про обмеження повноважень довірчого власника.

Вод-ночас науковець звертає увагу на визнання обґрунтованості вчинених довірчим власником будь-яких

відчу-жень (навіть вчинених у порушення зобов’язань перед боржником) за німецьким законодавством: довірчий

власник є власником майна забезпечувальної власності, тому передбачені договором обмеження не можуть

вплинути на його речове право. Належний йому обов’язок не розпоряджатися забезпечувальним майном

не протиставляється третім особам, оскільки зміст угоди не впливає на правовідносини довірчого

власни-ка з третіми особами. Відчуження є дійсним навіть за умови, якщо третій особі було відомо про наявність

у довірчого власника такого обов’язку (єдиний виняток із цього правила стосується шахрайської змови між

довірчим власником та третьою особою) – «…фідуціар є власником переданого майна внаслідок

трансляцій-ного ефекту фідуціартрансляцій-ного договору. Презюмується, що він наділений найширшими повноваженнями щодо

довірчої власності у відносинах із третіми особами. Довірчий засновник більше не має жодного

речово-го права у правовідносинах із третьою особою, яка укладає доречово-говір з довірчим власником. Фідуціарною

угодою він позбавив себе усіх прав на майно, якого стосується фідуціарний договір, він наділений лише

зобов’язальним правом на відшкодування збитків (якщо він одночасно є бенефіціаром). Позбавивши себе

права власності, він втрачає і його властивості. Відтак він не має права на пред’явлення позову, який

дозво-лив би йому витребувати майно, що знаходиться у третьої особи – покупця. Він не може пред’явити позов

до третьої особи, аргументуючи його своїм правом на відшкодування збитків за фідуціарною угодою у силу

зобов’язальної природи договору» (Bureau).

Про дійсність угоди про відчуження довірчим власником забезпечувального майна в німецькому праві

стверджують Е. Кіндсфатер, Ю. Алейник, М. Совакова: в конструкції забезпечувальної передачі власності,

передбаченої німецьким правом, отримувач забезпечувального майна набуває щодо нього право власності.

Тому якщо він розпоряджається ним, така угода є дійсною, навіть якщо при цьому порушуються зобов’язання,

що випливають із внутрішніх правовідносин із забезпечувачем (Киндсфатер, Алейник, Совакова, 2015: 120).

На збереженні дійсності будь-яких угод щодо відчуження об’єкта довірчої власності, вчинених довірчим

власником як єдиним носієм титулу власності, хоча і обмеженим умовами фідуціарної угоди, наголошує

Р.А. Майданик, який стверджує про неможливість для довірчого засновника захистити своє порушене право

шляхом витребування майна від третіх осіб, незалежно від обізнаності останніх щодо неправомірності його

придбання та вчинення довірчим власником порушень фідуціарного договору (Майданик, 2019: 293).

Таким чином, відчужене довірчим власником за договором купівлі-продажу третій особі довірче майно не

може бути витребуване в неї на користь боржника. За таких умов боржник є тією стороною, яка не здатна

реалі-зувати власний інтерес у вигляді повернення індивідуально визначеного майна, переданого в довірчу власність

кредитора з метою забезпечення виконання зобов’язання на його користь – на відміну від кредитора, який

шля-хом відчуження такого майна третій особі повною мірою задовольняє свій майновий інтерес у межах

забезпечу-вальної угоди шляхом звернення стягнення на об’єкт довірчої власності. Викладеним зумовлюється також

недо-цільність пред’явлення довірчим засновником позову про визнання недійсним правочинів про відчуження майна,

оскільки такі угоди вчиняються довірчим власником як єдиним носієм права власності та є дійсними.

У контексті питання забезпечення інтересів боржника у правовідносинах довірчої забезпечувальної

власності заслуговує на увагу п. 2 ч. 1 ст. 597–7 ЦК України, в якому обов’язковою підставою для звернення

на об’єкт довірчої власності внаслідок встановлюється визнання боржника (довірчого засновника)

банкру-том. За загальним правилом, звернення стягнення на забезпечувальне майно здійснюється шляхом продажу,