О.
АльбінЯноха OFMCap.
ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОЇЗ КАШУБА (1910-1977)
БІБЛІОТЕКА „ВОЛАННЯ З ВОЛИНІ”
Т. 8
О. АЛЬБІН ЯНОХА OFMCap.
ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОІЗ КАШУБА
(1910-1977)
ІЗ ЧИНУ 00. КАПУЦИНІВ
МІСІОНЕР ВОЛИНІ, СИБІРУ І КАЗАХСТАНУ
З польської переклала
Владислава Криницька
ОСЕРЕДОК „ВОЛАННЯ З ВОЛИНІ”
Білий-Дунаєць 1999
© Copyright by o. Albin Janocha OFM Cap.
© Copyright for ukrainian edition by „Wołanie z Wołynia”, 1999
Редактор
o. Вітольд-Йосиф Ковалів Комп’ютерний набір
Владислава Криницька, Лукія Залевська Коректори
Ірина Андрощук, с. Юлія Потась, Інна Шостак
Фотографії походять з фондів
Архіву Краківської Провінції Отців Капуцинів у Кракові
На IV сторінці обкладки Татарська брама в Острозі
(фотографія з Архіву „Волання з Волині”)
Publikacja dotowana przez Postulację Sprawy Kanonizacyjnej Sługi Bożego O. Serafina Kaszuby
w Krakowie
ISBN 83-907955-5-8
DRUKARNIA „AKCYDENSOWA”
Andrzej Dorosz - Kraków, ul. Balicka 7 - tel. 636-96-66
ОТЕЦЬ СЕРАФИМ-АЛОЇЗ КАШУБА (1910-1977)
ІЗ ЧИНУ ОО. КАПУЦИНІВ МІСІОНЕР ВОЛИНІ, СИБІРУ
І КАЗАХСТАНУ
О. Серафим-Алоїз Кашуба знову кілька місяців перебував у Рівному. Сильніші та молоді люди вже давно виїхали звідси до Польщі, залишилися тільки недобитки його давніх парафіян, особи старші, однак, хотів служити їм як душпастир, тому що найближчий священик мешкав у Крем’янці. Отець дійсно зле ви
глядав, але здавалося йому, що почуває себе добре.
Мав їхати до Ленінграду, квитки вже були куплені, раптово змінив план і заявив, що поїде до Львова. На другий день після полудня вже був у Львові. По ньому було видно, що дуже був змучений, однак, був пого
жим, навіть веселим. З полькою, в котрої затримався, відмовив розарій, помолився за О. Примаса і біля 23-ої години відправився на відпочинок. О 3 годині ранку його знайшли неживого. Помер, сидячи у крі
слі, при столі, над відкритим бревіарієм. Сліди крові показували, що мав кровотечу, правою рукою три
мався за серце. Діагноз: артеріосклероз серця і мозку.
Цс було 20 вересня 1977 року. Похорон відбувся два дні пізніше, однак, не з катедри, лиш із каплиці біля клініки, на Яновському цвинтарі. Поховали його близько могили Слуги Божого Архієпископа Юзефа Більчевського, в сусідстві чотирьох інших священиків, похоронених там раніше. Згідно розповідей учасників, на похорон приїхало близько 20 священиків, вірних
було також дуже багато. Прощали його о. Хоміць- кий і о. Рафал Криницький, францисканець, парох ка
тедри.
МОЛОДІСТЬ
Алоїз-Казимир Кашуба народився у Львові (пере
дмістя Замарстинів) 17 червня 1910 року. Походив із небагатої родини, мав дві сестри і брата. Удома па
нувала релігійна атмосфера, батько був старшим бра
том розарія при костелі 00. Капуцинів.
Після закінчення гімназії, у 1928 році, вступив до Чину Капуцинів і розпочав новіціят, отримавши ім’я Серафим. Єрейські свячення прийняв у 1933 році. На
ступно розпочав навчання на філософському відділі Ягеллонського Університету, отримав ступінь магіс
тра польської філології. Так як виявляв здібності й любов до навчання, його професор хотів залишити його своїм асистентом і вже у цій справі звертався до о. Казимира Нічинського, тодішнього провінціала.
ВІЙНА
Тим часом у вересні 1939 року вибухла війна, яка застала о. Серафима Кашубу у Львові, в родині. У ро
динному домі залишився до квітня 1940 року, а після смерті матері вирішив скористатися запрошенням о. Болєслава Войтуня, котрий душпастирував в око
лицях Острога, і вирушив на Волинь. Тут відчувався брак священиків, тому що деякі настоятелі залишили свої парафії. Працював у різних місцевостях: Кара- сині, Дерманці, Старій Гуті. Умови праці були різ
ними, раз краще, раз гірше, але щораз частіше гірше.
СВЯЩЕННИЦЬКЕ РІШЕННЯ
У 1945 році оселився в Рівному. Родина виїхала до Польщі. Так про це рішення писав до сестри, котра з батьком замешкала в Стальовій-Волі: „Л однак не
зважаючи на це мушу ще тут залишитися. Мушу від
далік від Вас — Бог знає, як дуже мені любимих — можливо незрозумілий найближчимгі — можливо підо
зрілий у свавіллі в Чині, але мушу. Знаю, що мене добре зрозумієш і не мушу перед Тобою виправдовуватися, що в першу чергу я священик, а потім брат і син. Тих людей, котрі не можуть виїхати, не можна мені залишити. Це не було б для мене жодним виправдан
ням, що інші так зробили. Не мав би вже потім спокою до кінця життя. Я зовсім зданий на Божу волю і спо
кійний. Буду старатися усілякими способами утриму
вати контакт із Чином, а до Вас при нагоді писати”
(1946, 3).
А до о. Провінціала Казимира Нічинського так тоді писав: „Жаль мені лишити вірних без жодної опіки.
Правда, поляків стає щораз менше, але лишаються католики-чехи, котрі, мабуть, не швидко виїдуть. їх є напевно якась тисяча або і більше — горнуться до костелу, співають своєю мовою і просять, щоб їх не залишати. Чи можна мені в таких умовах залишити костели на ласку і неласку? Моя родина зі Львова виї
хала, монастир також — а значить, нічого мене тут не тримає і на нічому мені не залежить - тільки, щоб виконати Божу волю. Якою вона є? Якщо о. Провін
ціал, беручи до уваги ці умови, в яких знаходжуся, накаже приїхати, не буду зволікати... Однак прошу мені вірити, що жаль мені тих людей, котрі можуть втратити реиїткгі віри” (АП 15, 162). Через кілька міся
ців, в листопаді, повторює це саме: „Тільки одне, коли б отримав наказ повернення ‘sub obaedientia ’ (в ім ’я
послушності) міг би спокійно виїхати, не застановля
ючись над результатами цього кроку, від якого без
сумнівно залежить доля багатьох душ. Прошу мене не засуджувати в зарозумілості; я переконаний, що інший священик міг би працювати на моєму місці з порівняно більшою користю, але так як іншого немає, нехай при
наймні моєю нуждою Господь Бог послуговується” (АП 15, 163).
ВОЛИНЬ
Розпочалася праця в Рівному і околиці, в різних селах, які залишили священики ще в 1944 році, під час українського нападу на поляків. ..Пасхальна Утреня відправлялася в Дубні, Рівному, Здолбунові й Корці, потім і в Сарнах на другий день. Усюди є Господь Ісус - що за радість! - і усюди добре, усюди серця” (1948, 1).
Бував також в Острозі, про що так згадує: „...пахне вже весною і лелеки починають клекотати. Перший раз їх чув на старовинній башті в Острозі, де загнізди
лися на розвалинах. Костел цілий і слава Богу росте.
Р. (О. Ремігій Кранц) тішився б, коли б знав, що працюю на його місці, але не маю від нього відомостей”
(там же).
Незважаючи на навал праці не перестає думати про родину, тобто про батька, сестру і двох племінників- сиріт. Пише до них часто і дуже сердечно, піклується про них не менш, ніж вони про нього. „Тішуся, що хлопчаки ростуть енергійні й будеш мати, Марись, швидко потіху. Про Дідуся думаю із зворушенням, чи нам Бог дозволить побачитись” (там же). І так буде протягом усіх років, навіть після смерті батька і сес
три. Врешті, ця сердечність у листах - це його хара
ктерна риса, не вмів, не зміг би холодно писати, з ди
станцією. А яку радіть йому справляють кожна відомість
від родини, кожний отриманий знімок, як на них чекає!
Однак, вірогідно, майже завжди в подорожі, а рідко вдома, і листоноша міг би листи повертати, пропонує, щоб писали на адресу Анни Динаковської, котра хвора і лежить в ліжку, тому завжди є вдома, віддає йому листи, а також, як довірена особа, веде його кореспонденцію (47, 1). Однак робить застереження:
„Але я вже не належу до себе, ані до нікого, і ні про що особистого думати вже не можу - лише Дивуюсь, що Господь Бог такою нуждою послуговується та ще нагороджує великою радістю”.
Праця важка, впродовж у подорожі, ніде не за
гріється надовше, тому що на священика чекає багато людей, а він сам один на цілу Волинь. Часом вир
веться до Львова або ще до Вільнюса, „до того міста, до якого добратися є мрією, а виїжджати так важ
ко". Відвідує також о. Тадея в Естонії. Лікує вухо, бо йому слабне слух, у Львові йде на операцію, не минає його також серйозна хвороба (паратиф), але поволі приходить до себе і знову пускається в дорогу до своїх вірних. Думками летить ще далі, й у минуле. „... при
гадую собі, що вже пережив двадцятиріччя (священ- ства). Не думав, що до того дійде і що цю пам ’ятну дату перейду так віддалік від Вас, в такому дивному житті. Часом мені здається, що це все якийсь сон, після якого пробуджуся в тихій кімнатці при вулиці Лоретанській, щоб повернутися до звиклих занять. Не хочеться вірити, що там вже так мало спіткав би знайомих облич" (53, 2).
ВІДВІДИНИ
Коли в 1955 році розпочалася чергова репатріація поляків з Радянського Союзу, о. Серафим отримав від сестри „запрошення” і, зрозуміло, наполягання, щоб
приїхав врешті до Польщі. Як може, так борониться від сестриної атаки і признається: „... часом про
кидаюся з жалем, що лишив своїх бідолашних для своєї вигоди і не маю можливості повернення. Адже це моя велика родина' (56, 2). Натомість намовляє сестру, щоб вона приїхала до нього разом із батьком, тоді наговоряться, тому що на писання листів немає часу, однак, попереджує: „Тільки не уявляй собі забагато - завжди якісь перешкоди можуть трапитися'” (57, 1).
Дійсно, спільні мрії збулися. Так про це писала Марія Кашуба до батька Вікентія: „...у 1957 році вже зі Стальової-Волі була у нього зі старим батьком у Рів
ному (п'ять тижнів)... Коли приїхали, небачившись із ним майже 12 років, думали, що посвятить нам більше часу, але цього зовсім не дозволив собі й постійно їздив”.
Завдяки репатріації знову багато поляків виїхало до Польщі, але через це відстані зовсім не зменшилися і користування залізничними і автобусними сполучен
нями не вистачало, тож о. Серафим перш за все поста
рався про придбання мотоциклу, а наступно про авто
мобіль і, очевидно, про водія, але навіть і тоді не мав часу ні на відпочинок, ні на реколекції, про які марив.
Цікавився також справами нашої Провінції й не раз випитував сестру про відомості. Мав також на сумлінні, що носить хутро, що їздить автомобілем, а не припускав, що ми, живучи в кращих умовах, також носимо хутра і маємо автомобілі.
ПЕРШИЙ ХРЕСТ
1958 рік приніс великі та нещасливі зміни в житті й праці о. Серафима. Почалося від формування гро
мадської думки в місцевій „пресі”. „Маю перед собою
цей клаптик газети і думаю собі: мій Боже, чи і цього треба було? Дурнішого не можна було придумати, але тут йшлося тільки про підготування атаки. Не знаю, чи ці слова дійдуть до Вас, але пишу все, хоч би не відомо хто мав би читати, щоб кожен знав, як при- міняють підлі способи, щоб тільки підірвати наш авторитет” (58, 8).
У наступному листі, написаному 8 травня, доповнює свою відомість: у ту пам'ятну Білу Суботу (11, IV) після святоі Меси відібрали в мене права пароха і звільнили з доцьогочасного становища. До листа приклав вирізку з газети, в якій представлені безладні
„земні діла о. Каиіуби. Шкода, що не можете про
читати цих нісенітниць, бо ви сміялися б до сліз із дурниць тих писарів, котрі користуються свободою обдирання честі з намічених жертв. Що до мене, то я навіть їм вдячний, тому що тільки нині почуваюся правдивим учнем Того, котрий сказав: ‘Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та намовляти всяке лихо на вас... '. Почав вставляти зуби, потім буду відправляти реколекції- вже час для них після 18 років.
Не можу без зворушення думати, яким добрим є до мене Бог, що мені дозволив ще відправити ювілей, а по
тім Великодень, усюди з цілою урочистістю. Нині примусовий відпочинок також напевне має своє зна
чення в Божому Провидінні, тому що добровільно ніколи б собі не дозволив, особливо в цей час”. 11 березня святкував о. Серафим срібний ювілей священства. Із цієї нагоди отримав багато сердечних побажань, також із Кракова, і багато подарунків.
ПОШУКИ НОВОГО МІСЦЯ
У наслідок відібрання прав пароха було реко
мендовано пошуки іншого місця праці. Отже, був
у Самборі, був у Корці, бо мав надію на одне із цих міст. Також вибирається до Ленінграду, щоб підлі
кувати своє вухо. По дорозі затримується в Пшеломі над Німаном і проводить приємні хвилини серед бра
тів Варшавської Провінції. Однак одночасно об’їж
джає свої давні костели і хоча вже нелегально, працює з посвяченням день і ніч, а більш того вночі. І диву
ється Божою добротою: „Щоб ви знали, скільки потіхи мені Господь Бог дає в нинішньому способі життя, коли про себе мало думається, а все залишається Провидінню. Збагачуючись досвідом, людина впродовж вчиться нового, стикаючись із різними людьми. Навіть написав вірнопідданий лист до Хрущова. Побачимо, що з цього вийде” (58, 15). „Термін виїзду (з Рівного) продовжено до березня” (58, 17). Надія, що влада дозволить йому залишитися в Рівному і там працю
вати, не збулася. Тож займається обкладанням кни
жок, а коли має вільний час, вивчає англійську мову.
Шукає іншого місця праці, тому що костелів є багато, є і католики, але ніде не хочуть його зареєструвати.
„Звик уже не до одного, що давніше здавалося не зносним. Шкода, що не все можу описати. Досить, що почуваюся корисним і потрібніиіим може більше, ніж давніше. Те, що треба робити в цьому періоді (Великий Піст), багато вже здійснилося. Удома завжди мають Те, Що найбільше потрібне. Дякуючи Богові!” (59, 5).
У травні 1959 року їде до Львова, щоб перевірити своє вухо і зовсім несподівано залишають його в клі
ніці, перший раз за неповних десять років, і пролежав там цілих два місяці. Аж з-під Гродна приїжджають люди і просять, щоб у них працював, але нічого з цього не вийшло. Від Гродна аж по Самбір немає для нього місця. „Нині переживаю восьме благосло- віння і дякую за все Тому, котрий сказав ці слова для
нашої потіхи (Mm 5, 10). Не знав, що можна так брехати і то публічно, всупереч усякої очевидності, щоб тільки досягти своєї мети. Чи повірите, що хтось із уряду в розмові з людьми назвав мене хуліганом? Але також за своє дістав. Може бути, що буду накінець змушений виїхати - але впродовж шукаю Божу волю.
Нічого більше не прагну, тільки щоб Її пізнати. Поки що я в Рівному. Здоровий і цілий в руках Божих” (59, 12). А наступного дня: „Нині бачу, що треба бачити зло, там де є, бо життя мстить, якщо його ігно
рують. Для мене ці огидні фельєтони, наклепи та різні нечистоти, на які тратять зусилля більше року, є страшним уроком реалізму. І зустрічаюся на кож
ному кроці з такими потворними брехнею і хитрістю, що вже мене нічого не здивує, щоб мені не сказали. Але проте інші пережили більше, і гірше з ними обходилися
— немає чим перейматися” (59, 13). Ці труднощі насу
вають йому думку повернення до Польщі, „... тому що вже може така Божа воля, хоча ще не маю в цьому певності ” (там же). Уболіває за те, що зачиняють костели в Сарнах, Здолбунові, Корці й що о. Хіляри мусив „добровільно”, але якщо так усі один за другим? Мабуть, що трудно „фиркати проти стіни, тобто, головою муру не проб ’єш, але проте не втра
чаємо надії” (59, 10).
МАНДРІВНЕ ДУШПАСТИРСТВО
Коли вже мусив виїхати з Рівного, вирушив до Самбора і, крім чисельної полонії, котра дуже сер
дечно прийняла священика, знайшов родичів із сто
рони матері й у них замешкав. Однак і тут не судилося нормально працювати, тому що після якогось часу
знаходився вже над Чорним морем у Новоолексіївці й, можна сказати, що нині, в 1960 році розпочинається його Одисея, тобто мандрівне душпастирство. „Роди
чів і „знайомих знаходить у Ялті та в Сімферополі й в інших місцевостях, а при нагоді зачаровується прекрасною природою Криму і згадує Міцкевича і його сонети. їздить також до Ленінграду - відві
дуючи по дорозі старших людей, котрі залишилися в Рівному - і тут лікує вухо, а навіть, для уникнення неприємностей, зареєстровується, починає працювати, продаючи зілля. Сестра намовляє його, щоб повер
тався до Польщі, інші також, але впродовж вагається, тому що „це ще не Його голос. А якщо цей єдиний важливий Голос зажадає жертви - і від мене, і від Вас, що тоді? Чи не випадає сказати ще раз: нехай ста
неться? (63, 1). Перебування в Ленінграді скін
чилося, тому що було тимчасовим, і в лютому 1963 року знаходиться вже в Латвії, у Дзвінську. „Тут го
ворять польською мовою. Маю добре помешкання — майже з комфортом - із милими стариіимгі людьми...
Займаю гарну кімнату з радіо і вигодами"' (63, 2). На
томість праця менш відповідна, тому що працює ко
чегаром при туберкульозній лікарні, а отже, сокира, пилка і піч - це його знаряддя і місце праці. Однак це вважає за Божу службу, отже, йому нетяжко. Відві
дує давніх знайомих - у Корці, а також був у Вільні.
В околицях на парафіях є п’ятеро священиків-латишів.
але розмовляють польською мовою.
НАПОЛЯГАННЯ РОДИНИ
Ці умови праці дуже тяжкі й не на його сили і не на його здоров’я, тож залишає Дзвінськ і Різдво Хрис
тове проводить вже в північному Казахстані, в Крас
ноярську (Таінча) (63, 13). Пані Марія, сестра о. Се
рафима, безперервно наполягала на тому, щоб по
вертався до Польщі. Особливо його праця в шпиталі (кочегар!), пізніше виїзд за Урал, отже до Азії (!), до Казахстану, наповнили її побоюванням за його життя, тому благає о. Хероніма, провінціала, щоб наказав йому повертатися до Провінції. До цього ще при
чинилася думка о. Тадея, котрий тоді повернувся з Естонії після 33 років праці серед польських і не- польських католиків. О. Провінціал прислухався до прохання Марії і висловив свою думку, що повинен вже повернутися до краю, тому що здоров’я слабке і слух також. Однак о. Серафим обороняється: „Ще раз повторюю, що вважаюся останнім розмазнею, ко
трим очевидно є, і не треба мені цього нагадувати, але нині й атоми щось значать. І про що власне йдеться?
Чи ми всі не на цій самій ниві? Ви, і я, і Касьян (о. Кась- ян Воляк, працюючий в Австрії) та інші. Проте, так чи інакше, усі мусять працювати. Якщо йдеться про мою особу, це вже можна залишити Провидінню... Знаю, що краще послушність і не думаю виповідатися, але прагнув би, щоб ви не піддавалися сугестії... Може най
більше вп'ялилось у пам'яті те, що працював кочегаром та інші шпитальні перипетії. Нині це все є поза мною, вже близько року маю спокійне життя, за яке кожен день дякую Богові. Подібно також бажання сестри не повинні на Вас впливати. Це є зовсім інші справи' (К 4).
На місці працює серед поляків і німців, засланих туди з-над Волги, не тільки в околиці Красноармійська та Целінограду, їздить усюди , де потрібно, не тільки по Казахстані, але й до Алтайського Краю й до Сибіру.
Усюди його чекають, тому що привозить їм Христа, а його від’їзд оплакують.
АРЕШТ
Це очевидна річ, що від 1958 року, коли його звіль
нили і лишили прав настоятеля, всіляка його праця була нелегальною. Отже, їжджучи по різних місце
востях і відправляючи святу Месу, чи сповідаючи, завжди наражався на затримання міліцією, що йому вже колись випало, але пускали його вільно. Врешті 6 березня 1966 року, коли був в дорозі до Москви, його заарештували на 5 років зіслання за скитання (воло
чіння).
Отримавши цю відомість сестра впала в розпач.
О. Серафим, однак, пише до неї про це зовсім спо
кійно. „В Артинську опинився несподівано і залишусь тут на довший час на праці, ще не знаю на якій. І до нас безпомічних відносяться слова Вчителя: „Коли був молодшим, ходив куди хотів, лиш коли постарієш, по
тягнуть тебе туди, де не захочеш Для святого Петра це означало хрест, головою вниз, для таких марних слуг, як я, знаходиться також маленький хрес
тик, щоб освятити хоча б негідну жертву. Інакше, що ж би коштувала ціла праця?... Кожну жертву треба очистити у вогні страждання, інакше все іде на марно.
‘Треба було б, щоб Христос страждав і помер, і так увійшов до слави’... Братам дай прочитати лист, нехай мене включать у свої „пам’ятки” (66, 1).
А до Кракова писав: „Із листа бачу, що мене не осуджуєте. Це для мене велика потіха... Відстань від Арикти до Акмолінська якісь 120 км... Нині автобус ходить через наш радгосп до району, а отже, відносно не трудно добратися, але коли приїхав сюди, був у роз
пачі, над усе — величезні болота, ледве часом пролітав якийсь літак. Ще на початку травня, люди, котрі мене відвідали, мусили три дні чекати на літак” (К 8).
..Моя доля складається дивно добре. Жодної роботи мені не дають з причини слуху, який треба лікувати.
Явно показується, що так само я не міг знайти жодної праці й несправедливо мене зіслали. Мешкаю у добрих наших людей, котрі піклуються про мене, як перед тим інші... Самі Арикти - це, втиснена між розлиті води, жменька будинків. Є школа, шпиталь, клуб і кілька магазинів. Щоденно проходжуюсь степом, вдихаючи весняне повітря. У повітрі ширяють чайки і якісь не
відомі мені маленькі пташки. Подібно недавно ще їздили тут верблюдами, але нині їх не бачу, тільки пастухів на конях, ганяючих за стадами. Словом: екзотика і майже ідилія. Тільки коли дощ, то сиди, чоловіче, вдома, тому що гумових чобіт мені ще не привезли...
Буду писати до Москви, до уповноваженого у справах віросповідань, тому що власне в дорозі до нього був затриманий. Є багато справ до вияснення, а нині є інші наставлення, як тоді, коли мене лишили праці. Мій казус виглядає на анахронізм. Не тратьмо надії, отже, що справи візьмуть інший оборот” (66, 2). Відчува
ється, що ця „екзотика та ідилія” - це передусім для заспокоєння сестри.
„ВІДПОЧИНОК”
Через те, що має багато часу, просить про книж
ки, хоче знати, що у нас діється, тому що Церква у Польщі обходить тисячоліття християнства. „Дуже дякую тобі за книжки, але признаюся, що „Вірші” не дуже читав, тому що об’явився любитель поезії, ко
трому із вдячності віддав книжку. Ти також звору
шився б, коли б хтось йшов пішки вісім годин, щоб Тебе відвідати, а при тому, що це ще був племінник Марш.
Малін.” (К 9).Сестрі також дякує за книжки. ,Для мене
це добродійство, тому що стільки маю польського слова. Живу серед самих німців, котрі дуже добро
зичливі, але польського живого слова не замінять... Сьо
годні скінчиться травень. Майже щодня співав нашу польську літанію, сам один на цвинтарі. Часом повто
рювали мені степові вітри... Жодної праці мені не дають. Сам займаюся - як усюди, трохи палітурником, трохи так, як давніше, але нині очевидно менше, тому що не виїжджаю з району. На цьому полягає моє поселення (зіслання). На матеріальні умови не можу нарікати. Мешкаю у старшого подружжя"' (66, 4).
У вільний час оправляє книжки. „У майстерні наш добросердечний Мартин із Кохем. Не знав, що він у німців такий популярний. Його „Золоті Ключі”
і „Мартенгартени ” знаходяться майже у кожному домі" (К 9).
Знайомі з України присилають йому посилки, а та
кож відвідують його і привозять, що потрібно. Одним словом, піклуються про нього, може ліпше, ніж тоді, коли був серед них. Згадує часом, що слабшає йому слух і випадають зуби, але цим дуже не переймається, подібно є з гіпотонією „... хотіли мене вислати до значно дальшого радгоспу помічником пастуха. Сказав, що ніколи не сидів на коні, зрештою, голова мені крутиться і не міг би ганяти за баранами. Лікар признав гіпотонію, призначив мені уколи і тимчасово дали мені спокій... нині незносна спека, мозок не дуже працює" (К 9).
„У суботу на саме Преображення Господнє - знай
шовся на новому місці. Летів літаком, отже, це не тривало дуже довго, але Ариіатинськ від Арикти роз
діляє біля 350 км... Усе тут для мене чуже, тому що зустрічаю переважно чорні косоокі обличчя. Німців є пару родин, але лютерани, а властиво - ніякі. Стар
ших зовсім немає — сама молодь... Сюди привезли мене
на роботу - напевне тому, що ми написали скаргу до Генеральної Прокуратури, що протягом п ’ятьох місяців тримають мене без заняття. Тут також ще на ро
боту не ходжу, але сказали, що буду працювати на зважуванні збіжжя. Мені дали окрему кімнатку і за це їм вдячний, тому що маю якусь свободу. Натомість, не можу нікуди виїжджати. Йшлося, мабуть, про те, щоб не мав ні з ким контакту. Життя тут дуже скромне.
Столуюся в їдальні, де меню дуже обмежене, позба
влене вітамінів" (66, 10). Умови замешкання також дуже примітивні: ліжко з матрацом і стіл на стояках.
Решту мусив добути власними силами, чи отримав від приятелів, котрі його тут відвідують, а інші пишуть листи і присилають посилки. „Що мені тут справляє приємність - це прогулянки, тобто багатогодинні екс
курсії по околиці, тому що тут не монотонний степ, як у Арикти - а пагорби, скали і багата флора" (66, 11).
І читає, деякі книжки по два рази, тому що немає нових. „Аршатинський радгосп - це так як вівцерад- госп, однак же з вівцями у властивому чи переносному значенні не маю нічого спільного. Поставили мене на роботу кочегаром у пекарні, супроти того, що тяжко працювати не можу. Тим часом рубаю дрова, але і це є трохи мучеництвом. Найгірше, що не дозволяють мені звідси виїжджати, хоча мені треба лікувати вуха і вставляти зуби, тому що дуже випадають - може брак вітамінів. Сюди доїзд можливий тільки літаком...
Однак за все Deo gratias, якщо моя мізерна жертва на щось знадобиться. За Вл. і Л. відправив (св. Месу). Усе мені донось ” (К 10).
Однак і звідси мені вдається привозити Христа.
„Був на давньому місці, тому що їздив у гості. Була безмірна радість. Дівчатка Ані мали Найсвятіше (йдеться про Пергие Святе Причастя). Мусиш це ро
зуміти, як я пишу. Це все винагороджує мені за всі мої
труднощі. Отримав направлення до ларинголога в Це
лінограді й буду там на твої іменини. Отже, бачиш, що не тільки усміхаюся, але сердечно сміюся з того, що з мене роблять” - пише до сестри (66, 12). Однак не з кожного погляду рожево. „Взагалі відносяться до мене, як до якоїсь чужої людини, котрій не хочеться працювати, а що знає мови, отже, може бути „шпіо- ном”. Очевидно, ці інформації прийшли зверху, тому тримають мене на прив’язі... Тим більше тужу за братами” (66, 13).
ЗВІЛЬНЕННЯ
Врешті надійшов радісний день. „Від 16 листопада я вільний. Власне в самий день М. Б. Остробрамської, де за мене молилися, комендант „поздоровив мене з осво- бождєнієм”... Нині чекаю на Ваше розпорядження.
Постановив собі нічого не встановляти й віддатися рішенню в ім'я послуиіності... Уповаю, що сам Г. Бог надихне, що буде корисне для Його слави... Моє здо
ров ’я також поправляється, що пов ’язане одне з дру
гим... Думаю, що жодні родинні погляди не заважать у Вашому рішенні” (К 12).
ПОВЕРНУТИСЯ ДО КРАЮ?
На жаль, вільність недовго тривала, тому що ледве місяць, який провів у Акмолінську. „... 22 грудня, пе
ред самими Святами, несподівано мене вивезли в дім інвалідів. Опинився серед різного роду калік і хворих бідняків і це в найурочистіший наш день. У палаті нас семеро, немає жодної свободи і тільки завдячую особливому Провидінню, що міг відправити Пастирку,
при цьому духовно єднався з Вами" (66, 18). Очевидно перебування в радгоспі його дуже змучило, а може, під впливом сестри, постановляє старатися про по
вернення до Польщі й радить їй, щоб і вона написала в цій справі до польського посольства в Москві.
Проте удається йому виїхати, тобто втекти з дому інвалідів. 17 березня 1967 року пише до Кракова:
„Пишу поквапно, тому що маю мало часу. Від першої середи після Масниці мешкаю тимчасово в Целінограді, а вже тиждень, як подав документи на виїзд і чекаю...
Може після Свят буду у Вас, а нині треба викорис
тати час. Deo gratias" (К 15). Працює вдень і вночі, а більше вночі, їздить до різних скупчень католиків і не має навіть часу для писання листів.
У ПОЛЬЩІ
Так промайнув о. Серафимові 1967 рік і половина 1968 року. Літом цього ж року померла в Стальовій- -Волі його сестра і з приводу її похорон вдалося йому приїхати до Польщі. У Польщі залишився на два роки, але багато місяців із цього пролежав у шпиталі у Вроцлаві. Під час перебування у Варшаві, в нашому монастирі наступила у нього кровотеча з легенів і це був сигнал, що мусить піддатися шпитальному ліку
ванню і операції. Після виходу з шпиталю був якийсь час у Тенчині на видужуванні. Про його перебування в краї дізналися давні парафіяни з Волині й засипали його листами з усіх сторін Польщі, а також часто його відвідували. Пишуть також, і то часто, а навіть його відвідують, парафіяни з Казахстану і просять про по
вернення, а йому також „впродовж сниться праця на давньому місці" (К 24).
ПОВТОРНА СПОКУСА
Однак племінники, мешкаючі у Вроцлаві, вирі
шили затримати його в Польщі на постійно, до цього були схильні також настоятелі, й він під їх впливом навіть зробив певні кроки в радянському консульстві в Познані. Однак переконаний, що це не Божа воля.
Тож пише до о. Провінціала: „Звичайно, піддамся кож
ному рішенню, але вважаю, якщо Господь Бог нами керує, то не можна форсуватгі свою волю... Не маю великих амбіцій, але думаю, що якщо хтось має право
„там” жити, то повинен, безсумнівно, це використати в будь-якій формі, в якій це можливе, хоча б це мало бути якесь удаване животіння” (К 26).
ЗНОВУ В КАЗАХСТАНІ
Божа воля об'явилася так, що в липні 1970 року о. Серафим був у Казахстані. „... не жалкую, що виїхав до Азії... Просто опинився у своіи стихії та серед своїх людей... У нас панує досить зносна атмосфера. У Це- лінограді дозволили купити дім” (на каплицю) (К ЗО).
Але тут переважно німці, отже, просить про різну літературу з німецької мови. У вересні знайшовся в Алма-Аті, столиці Казахстану, і має надію, що його зареєструють, якщо буде мати якусь нерухомість, наприклад дім, і про це думає. Цей проект був безре
зультатним.
Отже, не маючи постійного місця праці, став душ- пастирем для тих, котрі взагалі позбавлені свяще
ника, можливості участі у святій Месі й прийняття Таїнств. їде туди, де інші не відважилися б їхати:
Новосибірськ, Красноярськ, відвідує поляків у тайзі -
це його буде вже постійна праця. Очевидно не зали
шає поляків і німців в околиці Целінограду й Крас
ноярська, та буває так, що „сторожа безпеки” застає його при виконуванні літургічних функцій, але так як це німці, то наказують тільки негайно виїхати з цієї місцевості й на цьому закінчується.
Буває також у Естонії й у Латвії, де працюють пі
сля відбуття кари в таборах п’ятеро капуцинів з Риги, члени Баварської провінції. Не минає також Львова, Вільнюса і Волині. Однак часом тужить за мона
стирською тишею. Бачить, що слух йому слабне і, не зважаючи на апарат, трудніше нав’язувати з людьми контакт. Тому також пише: „Тут почуваюся гцораз менше потрібним, хоча і жаль мені цих решток, котрі до решти гинуть. Крім цього почуваю себе непогано та інколи дізнаю потіхи” (К 63).
ПОВЕРНЕННЯ ХВОРОБИ
Буває і на Україні. „На Україні почуваюся гірше ніж у Казахстані. Псуються легені й серце слабо працює. Guotibie morior (гцоденно помираю), але не пе
реймаюсь нічим і повертаюся до своїх. Щодо виїзду до Польщі, властиво не вагаюся, тільки віддаю все на Боже Провидіння. Якщо буду непотрібний і непри
датний, розпочну старання. Нині ще все неясно” (К 65).
А після двох місяців повідомляє: „Щодо мого здоров ’я - не можна брехати. Останнім часом хвороба гене
рально атакує, внаслідок чого ліва легеня була майже зовсім знищена і результат операції анульований. Хо
тіли мене покласти до шпиталю, але я не погодився, бажаю жити й помирати серед своїх. Немає в цьому жодної амбіції, тільки проста корисливість, щоб мати святу Месу та турботливу опіку” (К 67).
Очевидно розсуд продиктував інше, тому що за декілька тижнів, 22 травня 1974 року, пише. „Вже другий тиждень знаходжуся в туберкульозному шпи
талі в Таінчі (Красноармійськ). Маю тут добрі умови, тому uf о кожен день можу бути вдома, отже, це найважливіше. При цьому піклується про мене пер
сонал, у якому є наші. Колють мене спереду і ззаду, дають глюкозу, вітаміни та напихають ліками. По
дібно паличок немає, тільки велике ослаблення серця.
Може із цього лікування і щось вийде” (К 68). „Що
денно рано відправляю червневе Богослужіння, а неділя зовсім вільна. Використовуємо як можна. Боже Тіло було прекрасне, з вівтарями! а як же!” (К 69).
У ЛЬВОВІ
Перебування в шпиталі закінчилося, 25 липня пи
сав: „... нещодавно виписали з шпиталю. Не знаю, що це власне означає, бо відчуваю себе слабенько” (К 70).
Очевидно почувався ліпше, тому що вибрався до Львова і повідомляв, що там: „вночі з 28 на 29 серпня наступив у мене раптовий вибух крові з легень, внаслідок чого відвезли мене до шпиталю... Маю велику підозру на рак , хоча мені цього поки що не говорять, а в такому разі справа була б короткою... Смерть пе
реміг Він Один і тому не є страшною. У кожному разі розраховую на Ваші молитви, щоб вдалося перес
тупити поріг тягарів, але також не з порожніми руками... Нехай виконається воля Господня” (К 71).
„Хірург пропонує операцію з незначним процентом благополучного результату. Треба видалити решту лівої легені, яка тільки перешкоджає. При цьому всьому нічого мені конкретно не болить” (К 73). І впро
довж марить про працю, делегації приїжджають аж до
Львова. У січні 1975 року відвідав його, на прохання о. Провінціала, о. Флоріан Несторовський. Турботли
вою опікою оточував його також о. Рафал, фран
цисканець, парох катедри, не говорячи про львівську Полонію. Врешті вийшов із шпиталю, але цілий цей рік перебував то у добрих знайомих, то в шпиталі, але, однак, давнього здоров’я не повернув. Навіть виїзд до Латвії, для укріплення серця і легенів, неба
гато поміг. Остаточно приїхав до Рівного і тут зареє
струвався. Із давніх парафіян залишилися тільки рештки, а в костелі розмістили кіно „Глобус”. Однак курсує між Львовом і Рівним. „Однак переношу ту
жачу душу на казахстанські степи, звідки мені постійно пишуть... Моє здоров’я береться боронитися, як жертва на морі - то вибирається на верх, то знову погружається” (К 85).
ЩЕ РАЗ КАЗАХСТАН
1 ця туга за вірними в Казахстані перевершила хворобу і слабкість, коли ж в наступному листі писав:
„У моєму житті пройшли основні зміни. На саме Успіння (1976) повернувся на давнє місце. Потім у Львові все забрали, так як давніше деінде. Історія повторюється. „Як Мені, так і вам”. (Це делікатна згадка про ревізію, яку зробили в його знайомих у Львові). Шкода, що туди вислав, мабуть усе пропа
ло” (К 86). У вересні відправився до Радянського Союзу о. Ремігіуш на запрошення о. Гладисевича, ко
трий має парафію в Полонному, на Україні, тут зустрів о. Серафима і заохочував його до повернення.
У листі так про це згадує: „Semper paratus sum (за
вжди готовий) - немає жодного бажання, яке не згідне з Божою волею і Настоятелів” (К 87). їде також до Ленінграду, де давно лікує його віддана лікарка-го-
меопат. „Після Ленінграду почуваюся терпимо... Усе йде якось чудово, хоча на це не заслуговую. Декілька місяців тому лікар мене запевнив, що легені чисті, натомість знайшов виразку кишечника. Через місяць сказав, що виразки немає і не знає як зникла” (К 88).
ОСТАННІ МІСЯЦІ
Переживає останні місяці свого життя і листи його щораз дужче душевніші. Оце передостанній лист, який дійшов до нас. „Пишу на станції, тут, де був десять років тому в інших умовах. Об ’їжджаю ці місця, як станції Хресної Дороги, а заодно пам 'ятки Божого помилування. Нині тут зовсім інші настрої. У Кара
ганді будують костел, у Таінчі мають каплицю і відві
дує їх Олександр (францисканець) з Кустанаю”. (Цю каплицю розмістили, дякуючи великим зусиллям вла
сне о. Серафима і, на жаль, не було йому дано відпра
вити в ній святу Месу - хоча він про це в жодному листі не згадує - тому що місцева влада пригрозила костельному комітетові, що зачинить каплицю, якщо дозволять у ній відправити о. Кашубі). „Я маю ще інші завдання, про які вже писав: затикати дири і шукати уламків... Непомітно пройшла десята річниця моєї по
дорожі від Арикти до Ариіатинська, а в майбутньому чекає двадцята річниця мого вигнання з Рівного. Усе чудово. Нічому не дивуюся, а за все дякую, як Павло, радуюся турботами, хоча тут немає порівняння. Ма
буть тут залишуся ще до кінця червня і можеш писати до Єви (в котрої був приписаний у Целінограді), але на Алоїза вже не встигнете, врешті, ця світськість Вас не обходить, а до Серафима далеко. Те, що 17 червня переступаю поріг 67, також немає значення, але Ва
шим молитвам завдячую таке довге тривання” (К 93, 15. VI. 77).
І останній лист, написаний за півтора місяці до смерті, коли ще мав різні плани, всупереч серйозному стану здоров’я. ..Пишу лежачи, отже, кістляво — ле
две, ледве відправляю - і снується марево відсіченої голови... Вистачило декілька трудних ночей і пока
залося щось серйозне. Трудно викарабкатися, але не жалкую, тому що чекали чотири роки... А нині мої мрії.
Отож Казахстан, а скоріше Середня Азія переживає апостольські часи. Мають каплиці: Таінча, Кустанай, Караганда, Алма-Ата, Фрунзе, Джамбул і, далеко на південь, Душанбе. Усюди ентузіазм, життя” (К 94, 6.
VII. 77). Отож мріє про якусь парафію, щоб мати змогу осісти на місці та працювати, єднати людей з Богом і приносити їм Христа.
ХАРАКТЕРИСТИКИ
У кінці хотів би привести характеристики двох осіб, котрі о. Серафима добре знали. 0. Роман Ян- ковський, дев’яностолітній старець, мешкаючий у Жи
томирі так пише: ,,Я впродовж ще під враженням смерті о. Серафима. Дійсно, це була незвикла людина.
Мало сказати, що це був місіонер - це був правдивий
‘Ното Dei' (Божий Діяч). Коли згадую його розповіді про паломництва, або коли згадую, як принагідний його сповідник, його визнання, то переконуюся, що мав у героїчному ступені теологічні чесноти: віру, надію і любов. Ніколи не шукав вигідної ситуації. Ніколи не дався намовити, щоб декілька днів відпочити у мене - завжди десь спішив - „тому що там чекають, тому що там треба щось зробити” (18. X. 77).
І характеристика Ірини Заппе, львів'янки, в котрої часто затримувався о. Серафим. „Як відомо, наш До
рогий Померлий постійно подорожував. Найчастіше
без жодних вигод, а навіть без найпримітивніших сані
тарних і гігієнічних умов. З’являвся там, де вважав, що є потрібний, і де ніхто не мав би відвагу вибратися.
Служив там найбільш потребуючим і, по-людськи го
ворячи, — не маючим надії на заспокоєння своїх ду
шевних потреб. Дивував нас, особливо в останні роки Свого працьовитого життя тим, що в різних умовах, серед людей, зберіг прекрасні риси св. Франциска:
правдиву убогість, покору і любов ближнього до ціл
ковитого забуття про Себе. Для всіх був однаково відданий і жертовний, без погляду на різні націона
льності, лише свої думки сердечно довіряв землякам.
Не перебільшу, коли скажу, як врешті й інші, що був гідний святості священик, був героєм, котрим можемо гордитися" (15. X. 77).
Так жив, працював і страждав О. Серафим Ка- шуба, правдивий син св. Франциска, місіонер Волині, Казахстану і Сибіру.
МОЛИТВА
Всемугутній, вічний Боже, Сотворителю всесвіту, котрий підтримуєш усе в існуванні, покажи міць своєї могутності й обдаруй усю людську родину своїми благодаттю і миром. Ти з незрозумілої любові до людей послав на світ свого Єдинородного Сина Ісуса Христа, щоб у Ньому всі отримали пробачення гріхів і осягнули вічне визволення через участь у Твоєму Царстві життя і несмертельності: споглянь з любов'ю на усі народи землі, пошли герольдів Євангелії до тих, котрі Тебе ще не знають, визволи їх з кайданів неволі й обдаруй тією вільністю, яка походить від Твого милосердя.
