Ч. 10. Львів, Второк дня 14 (2 6 ) січня 1897. Річник І.
Передплата
на »РУСЛАНА* виносить:
в Австриї:
на цїлий рік . на пів року на чверть рову на місяць . .
12 р. ав.
6 р. ав.
З р. ав.
1 р. ав.
За границею:
на цілий рік . . 20 рублів або 40 франків на пів року . . 10 рублів
або 20 франків Поодиноке число по 8 кр. ав.
.Вирвеш ми очи і душу ми вирвеш: а не возьмеш милости і віри не возьмеш, бо руске ми серце і віра руска.< — 3 Р у с л а н о в и х псальмів М. Шашкевича.
Виходить у Львові що дня крім неділь і руских сьвят о год. 6-ій пополудня.
Редакция, адмінїстрация і експедиция «Руслана» під ч. 9 ул. Копернїка. — Експедиция місцева в Аґенциї Ляндовского в пасажі Гавсмана.
Рукописи звертає ся лише на попереднє застережене. — Реклямациї неопечатані вільні від порта. — Оголошенні зви
чайні приймають ся по ціні 10 кр. від стрічки, а в .Наді
сланім* 20 кр. від стрічки. По
дяки і приватні донесена по 16 кр. від стрічки.
Наша ідея національна в Галичині'і перегони єї розвою.
VII.
Полишене п. Романчуком »народних основ* і т. зв. консолїдация єго з русоф і
лами, котрі після неоднократного признаня самого »ДФ>ла« є тяжкою перепоною на
ш ого народного розвою. не дадуть ся ні
як виправдати. Вправдї силкував ся він при різних нагодах виказати, що »прави- тельство не додержало у го д и« (хоч » у г о
ди* ніякої не було і не могло бути, як се виказало недавно навіть »Житє і Слово* у відповіди на спростоване п. Романчука), та що ті прпдбаня, які Русини в Галичині і Буковині осягнули, не мають серед даних обставин такого значіня і вартости; вправ
дї силкував ся він доказати, що система правительства супротив Русинів не змінила ся, хоч инакпіе розумів він се, а ннакше дефінїювало зміну системи »Д"Ьло«; однак все те не може виправдати такого поступ
ку н. Романчука, як згадана консолїдация.
Можна казати й доказати, що правитель- ство за мало вдоволило потребам Русинів, що они за помало появляли ся — як на
зивав їх п. Романчук — ті »концесії]«, можна говорити, що далеко не все те одер
жали Русини, чого їм потреба до розвою національного і політичного; що при вибо
рах — що правда, дякуючи розбитю Р у синів і їх спілкам з неґаторами держави — іде пресия далеко поза границі; однак го
ворити, що Русини за »нової ери* н і ч о г о не придбали, що система не тілько не по
правила ся. але ще погіршила ся. се мо
же говорити лише чоловік неспосібиий до спокійного і предметового осуду. Так мо
жуть говорити лише запродані та запамо
рочені пристрастию русофіли, щ о » як атам « руска школа взірцева, ґімназия, або унї- верситетска катедра »не мають вартості!«, що таке придбане для Русинів »нічого не значить’ * Бо всякни культурний поступ Русинів, всяке скріплене їх ідеї національ
ної відбирає підставу істнованю русофілів.
Русофіли стоять на чисто неґаціїіїнім ста- иовищи, тим то всякі такі прпдбаня для руского народу в їх очех справді не ма
ють ваги. Однак, колиб навіть признати справедливість словами п. Романчука і »Д+.- ла«, котре в тім часі безнастанно снотика- ло ся і впадало з одної неконсеквенциї в другу, то таки ніяк ще тим не можна ви
правдувати полишена »народних основ* ікон- солїдацнї з русофілами. Коли дійсно пра- внтельство не вдоволило потребам Русинів так, як то впевняє п. Романчук на основі своєї »угоди*, коли становище прихильно- вижидаюче, а відтак вільної руки показало ся для п. Романчука незгідним з єго по
глядом про достоїньство руского посла, то нїхтоб сего не почитав ему в вину, ко
либ був перейшов в опозицию і поборював иравительство. Опозиция не тільки не шкі
длива, але навпаки — розумна і консеквент
на опозиция, оперта на проголошеній за
яві, могла би була навіть пособляти стано
вищу иньших руских послів і улекшити їм здобуване всяких потреб для руского на
роду в Галичині і на Буковині. Так на пр.
Словінці в раді державній розділили ся на
дві ґрупи, одна лишила ся в клюбі Гоген- варта, а друга заняла становище опози
ційне, однак обидві сї ґрупи стояли з со
бою в звязи і йшли до одної мети, а вжеж і на волос не схибили від своєї ідеї на
ціональної! Таке становище т. зв. незави- сіімих народовців дало би ся виправдати, воно дало би ся погодити з постановами
^Народної Програми* і не суперечило би національній нашій ідеї.
Правда, що п р о т и в змагань консолї- дацийних гі. Романчука з русофілами в мар- тї 1893, як і п р о т и в утворено спільного комітету виборчого у вересні 1896 р. зая
вив ся був навіть в и д іл ^ Н а р о д н о ї Р а ди *. Однак отіни вш и ся перед фактом вже наперед довершеним п. Романчуком, сей виділ рад не рад п і д д а в с я , так само як піддавав ся єго волі редактор »Д’Ьла«, хоч писав проти свого переконано, против ідеї народовців, бо м овл яв— »як у Ч ехів Ріґер скаже, що має бути так а так, то й неї сему повинують ся *. Отже власне сей Огбз- з е їт а Ь п , ся жадоба популярности за всяку ціну є неперечно головним спонуканєм,щ о проводир народовскої оиозициї звів її про
ти єї волі (а на всякий спосіб проти волі переважної більїности) з становища о п о з и ц ій н а ц і о н а л ь н о ї , і то до спілки з дав
шім» ворогами сеї ідеї Богданом А. Дї- дицким еі с о т р . На те, що накоїв Б. А. Дї- дицкий давнїйшими часами для спиненя розвою національного Русинів, на те, що він тепер робить яко голова русофільскої
»Русской Радьі* і яко голова такогож
»Общества им. Качковского* (Исторія С. Ду- дьі, події на останяих зборах в С.таиисла- вові, і т. и.), не може і не повинен ніякий щирий Русин-народовець з легким серцем прижмурювати очи і вдавати ся з такими людьми в спілку. Чим було »Рольничо-кре- дитноє Заведеніє* для економічної і мораль
ної руїни руского селяньства і народу вза
галі, яку ролю грали в тих »сдїлках« на
ші паломникуючі мошенники, сего не мо
же і не повинен забути не то вже ніякий Русин-народовець, але взагалі ніякий ч е с ний ч о л о в ік , не то щоби таким людям, що торгували «хлонскою шкірою*, подавати руку і з чистим сумлїнєм засідати за стіл
»спільного* комітету.
На зборах »Народної Ради* в грудні 1890 р. висказав др. Кость Левицкий сї иамятні слова: » Х то є с т ь і х о ч е б у т и Р у с и н о м — т о й с т а н е п ід х о р у г в у н а р о д н у , а х т о не є с т ь і н е х о ч е б у ти Р у с и н о м , т о й н е м о ж е т в о р и т и а н ї п а р т и ї а н ї ф р а к ц и ї р у с к о ї! * Отже на сій основі все і всюди Русини бороли ся проти всяких ренеґатів рускої націо
нальносте, зпольщених, зрумунщених, зма- дяризованнх чи змосковщених, і рішучо відмавляли і відмавляють їм права вида
вати себе заступниками народу україньско- руского, промовляти єго іменем, позаяк вони прямо і явно неґують україньско-ру- ску народність. Тимто справедливо сказав на згаданих зборах пок. пос. Сїчиньскпй:
»Люди, к о т р і к а ж у т ь : » н ем а Г у с и ! * (а те кажуть наші русофіли! Р е д .) — не м о ж у т ь б у т и Р у с и н а м и . Д о ти ми не д і й д е м о д о с и л и , д о к и т о й п л ю г а в и й н а к о р ін о к „ є з н и щ и м о !» А я к іж то
»Русини* ті, що з неґаторами спільнику-
ю ть? а радше — піддають ся їх прово
дові! ?!
Тим часом всі ті голошені »принци- піяльні* погляди і виразні постанови »На
родної Проґрами* знехтували опозиційні народовці утворенєм спільного комітету з
»Русскою Радою* і єї людьми, знехтували
— гіозаяк тим способом бажають наші опо- зицийні народовці знов допомогти русофі
лам, щоби стали — хиба на сьміх — »за
ступниками* руского народу ті люди, ко
трі перечать єго істнованє (і, після вла
сного признаня народовців опозиційних), спиняють єго національний і культурний розвій. Тим способом опозиция народов- ска стає лише причіпкою русофільскої кліки, бо перестає бути сама собою, стає в повній суперечносте з нашою ідеєю на
ціональною. Народовска опозиция, що мо
гла стати у великій пригоді рускій справі народній, посунути єї вперед, стає тепер як раз запорою єї розвою, вводить і під
держує заколот, ростич і помішанє поня
тий в рускій суспільносте, а се виходить лише в користь русофільскої кліки, нро- довжає і скріпляє єї житє і роботу. А мо
же — переважна частина народовскої опо
зицій таки стане цурати ся такої спілки з Дїдицкими, Павуцкими еі с о т р ., верне на
зад до »народних основ*, а своїх необач
них проводирів полишить в обіймах русо- фільских? Тут повинні рішати інтереси рідного народа, а хто руководить ся та
кими спонуканими як пристрасть, злоба, амбіция, а не добром народу, сей не доріс до політичного жити, а тим меньше до про
воду в політичнім житю.
Бесїда пос. Нат. Вахнянина
в справі лихви в Галичині'.
виголошена в раді державній д. 18. січня 1897 р.
Висока Палато! Я зголосив ся до слова, щоби розповісти про деякі з’явища, котрі у нас в Галичині на жаль від многих лїт стоять на ворядку дневнім, а тому й заслугують, щоби вис. управа міністерства справедливосте зводи
ла їх не лиш ласкаво послухати, але й завчасу взяла ся до способів, щоби се з’явище як най- скорше усунути з сьвіта.
Я не правник, мимо того пускаю ся на поле правниче, бо гадаю, що розбиране місце
вих відносин, хоч би то робив й не фаховий в справах правничих чоловік, може мати для законодавства бодай ту вартість, що дає спонуку.
Лиш то мають на цїли мої короткі виводи. Яко довголїтний, тихий спостерігач економічних відносин моєї вітчини, прийшов я до того не
похибного переконаня, що нагле зубожінє еїль- ского населеня має свою причину не лиш в за
гальній кризї рільничій, не лиш у великім за- довженю ґрунту, не ЛИПІ в сильнім обтяженю єго реальними податками, але що єсть богато то більшого то меншого лиха, котре підкопує материальне істнованє малого господаря поволи, але систематично і длятого дуже трівко. Одно таке лихо стало ся у нас в краю справдешною язвою, а нею єсть лихва (Голоси: Д у ж е с л у шно!), котра мимо закона против лихви з 1877 р. не лиш виступає у нас всюди, що правда потайком, але в найріжнороднїйших видах і фор
мах, що також удає ся так знаменито, що наш
2
край здобув собі вже імя класичного краю лихварского.
Не буду о тім широко розводити ся, хто, які обставини і які теориї дали основу до сего тяжкого лиха, і які то були обставини, серед яких оно зростало. Не можу однакож не зга
дати, що мінїстерским рознорядженєм з дня З серпня 1860 р. і двома конституційними зако
нами з 14 і 27 серпня 1868 р. парлямент і пра- вительство докинули також і свою лепту до сеї язви краєвої.
Згаданим розпорядженєм мінїстерияльним з 1860 р. знесено позовність жаданя заплати суми понад 2 зр., що повстала з подаваня го
стям спіритусових напитків, а законом з 1868 р. проголошено свободу подїльности селяньско- го ґрунту і повну свободу процентів і лихви Стало ся то як-раз в часі, коли филї т. зв. лі
бералізму ішли дуже високо і була гадка, що у свобіднім руху капіталу і ґрунту, у свобідній конкуренції)', та у свободі попиту і подажі, знай
шов ся ущасливляючий момент. Від того часу лихва у нас так закорінила ся, що видані пізнїйше закони против лихви і против піяньства з року 1877 взглядно 1887 позістали майже без успіху.
Лихва яко така проявляє ся в Галичині укритою під найріжноріднїйшими формами, в першій лінії яко лихва грошева, відтак яко лихва від збіжа, від ґрунту, роботи, плодів при
роди і худоби. (Так єсть!) Не хочу занадто то
мити увагу вис. Палати, але позвольте мені мої панове, що поговорю лиш о кількох тинічних формах лихви.
Отже передовсім лихва грошева або про- центова. Она розвинула ся і виховала ся у нас рівнобіжно з потребою позички селянина.
Засновані в Галичині в перших десятках нашого столїтя за панованя цісаря Франца І.
громадскі каси задаткові і громадскі шпихлїрі, майже зовсім заснїтили ся. Товариств задатко
вих, повітових кас позичкових і кас ощадности єсть у нас не маловажний подостаток, але се
лянин звичайно не користає з них достаточно.
( З о в с ім слуш но!)
1) Задля того, що в тих заведенях можна давати позичку лиш в більших сумах і лиш на гіпотеку; — 2) бо бране такої позички сполу
чене з великими клопотами і коштами; — 3) бо занедбане однїсенької рати потягає за со
бою зараз екзекуцию, — а що найважнїйгае — що селянин волить малий, скорий а при тім тайний кредит, як всякий иньший, а се єсть, так сказати би, звичаєм в нашім краю. Селянин хоче уходити за незадовженого — хоч би то не зна
ти, що коштувало — хоч би він і зруйнував ся. Така вже у него пуста вдача.
Отже коли в осени або в зимі селянин зужиткував свій засіб збіжа, коли в чотирох річних речинцях має платити свої податки, ко
ли случайно переймає спадщину і має зложити кошти перенесена, коли настане неврожай, го
лод, град, коли справляє хрестини або весїлє, або має обходити похорон, або коли має поста- рати ся о щось продуктивного для свого го
сподарства — у всіх тих случаях звертає ся недосьвідний, пустої вдачі і лиш за надто ча
сто легкодушний анальфабет до сїльского або повітового лихваря, після того, чи селянин, на
значений вже з гори спілкою лихварскою, як материял лихварский, належить до сего або до того району лихварского.
Бо мусите і о тім знати, що лихварі у нас ведуть своє діло на лад ремісла, що поділили цілий край на райони, на поодинокі села і поо
диноких мешканців краю і один лихвар не сьміє другому робити шкоди в єго ремеслі під загро
зою умовленої кари. (Г о л о си с п р о т и в л єн я.—
П о т а к у в а н є . — Пос. Ф о р е ґ ґ е р : Д у ж е до
бре з о р ґ а н їз о в а н і! У н ас и н а к ш е ! Т ам п р и х о д и т ь о д и н н а м іс ц е д р у го го !) І у нас так само, але все лиш один. Коли-ж селя
нин взяв малу позичку у лихваря, обчислене проценту не відбуває ся звичайно инакше як лиш від риньского на тиждень, стопа проценто- ва виносить, як де в якій стороні 1, 2, 5 аж до 10 кр., то робить на рік 52 до 520 проценту.
При такім обчисленю від риньского на тиждень має лихвар свою спекуляцию, таким способом стопа процентова не видає ся селянинови ані за висока, ані за докучлива. Позичка обмежає ся звичайно на малу суму, 5, 10, 20, що найбіль
ше 25 зр., і дає ся лиш на дуже короткий час від весни аж до жнив, від якогось дня, аж до якогось ярмарку, на місяць, навіть на тиждень Чим коротший час сплати, тим поилатнїйше лихварство.
Коли позичка в час не сплатить ся, то лихвар з початком своєї акциї лихварскої вдо
воляє ся охотно одно- дво- три-разовим про
довженим свого речинця, але за то жадає від довжника вигоди в плодах природи: збіжа, му
ки, курий, яєць, лену, конопель, садовини. Але довг в наслідок того росте; до процентів дочи- сляють ся проценти і проценти проволоки, аж довг дійде до якоїсь висоти і дозріє до баґа- телькової позви. Вносить ся позву, довжник не являє ся на терміні, єго засуджують заочно, відтак наступає фантованє, оцінюване і лїцнта- ция селяньского господарства, котре відтак знову лиш лихвар сам або єго підставлений кумпан може купити, але ніколи якийсь селя
нин з того самого села. То єсть звичайний хід річнії. Однакож буває, що довжник, щоби завча
су ратувати ся, робить з лихварем добровільну угоду, а тогди мусить єму або відступити за безцїн часть своєї иосїлости, або мусить єму часті, єї віддати на роки до ужитку, або для часткової сплати довгу віддати яку штуку худо
бини. Які способи винаходять у нас, щоби обій
ти закон о лихві, о тім дає нам добре пояснене наш земляк др. Леопольд Каро в своїй суспіль
но-політичній студиї, друкованій вЛипскув1893 р. під заголовком «Лихва». Яко правник, адвокат і чоловік,котрий з власного досьвіду мав обильний материял о лихві до розпорядимости, материял зібраний Виділом краєвим, намістництвом, обома президиями висших краєвих судів в Кракові і Львові, міг Каро пізнати докладно лихву, як она виконує ся в Галичині у всім єї укритю. В тій студиї можемо читати, що лихва не лиш даль
ше хорошо істнує, але й з кождим роком ще більше, ще ліпше розвиває ся. Отже наведу кілька тинічних форм, як обходить ся закон з 1877 року.
Звичайний спосіб обходжена лихви єсть такий, що довжник удає на вексли або на за
писі довжнім, що винен більшу суму як в дїйст- ности. Дальше буває окрема устна умова що до процентів, щоби висоту їх укрити. На случай недодержана сплати рат установляють ся потай
ком умовлені кари.
Замість процентів дозваляє довжник віри
телеви ужиткувати заставлений ґрунт. По сплаті довгу припадає ґрунт назад довжникови, коли він — що можна предвпдїти — не дістане ся вповні вірнтелеви.
Замість скрипту довжного роблять ся так звані угоди відкупу такого змісту: що селянин продає лихвареви свій ґрунт за суму одержаного довгу, але ніби то лиш продає, застерігає собі однакож відкупити єго до якогось означеного речинця за висшу ціну. Коли не може того зро
бити, то ґрунт припадає лихвареви.
З позички якась часть зараз відтягає ся.
В добрих роках не приймає ся ніяких сплат, за то в злих стягає ся їх з подвійною енергією а довжник змушений переймати на себе нові зо- бовязаня супротив свого вірителя. Взагалі єсть в Галичині із звістних форм — всіх не знає ся
— одинайцять окремих способів, як має вико
нувати ся лихварство, як має ся обходити закон против лихви з 1877 р., щоби не прийти в колї- зию з кодексом карним. Найесенциональнїйше єсть то, що побіч грошевої і процентової лихви єсть ще лихва збіжева. Постуиованє при тім єсть просте.
Суть до того певні постанови. За позичений на весну корець якогось збіжа дістає лихвар загалом півтора або два кірці, значить.ся 100 процент. Коли ні, то цілий інтерес заміняє ся на гроші. Лихвар вдоволяє ся звичайно півкір- цем проценту.
Крім збіжевої лихви єсть ще лихва ґрун
това. Єсть то така установа, що в якімсь селі не сьміє ся продати ані кусника ґрунту без по
середництва лихваря.
При публичних, примусових лїцитациях, котрі що-до їх числа виходять у нас пересічно що року поза 2100, може лиш лихвар набувати ґрунт селяньский. Набутий ґрунт лїцитує ся від
так за подвійну ціну в цілосте або парцелями по шинках помежи селян. Коли якийсь селянин важить ся прогрішитись проти сего звичаю, то
проголосять єго негідним кредиту. Ніхто з ли
хварів не сьміє єму позичити ані шелюга, ані ніхто не сьміє купувати у него збіже.
Лихва від роботи єсть в тім, що довжник мусить вірителеви за довг або проценти робити в поли, або відраблятн якийсь пнший сервітут. За позичену чвертку ячменю або жита припадає звичайно на сплату довгу чотири до вісім днів роботи в поли. Коли довг віддає ся в натурі, то зазначає ся за проценти від кірця збіжа один або чотири дни роботи.
Ба, при тім єсть ще такий звичай, що ко
ли довжник случайно збідніє і не може вже віддати позиченого збіжа в натурі, він мусить пристати не лиш на роботу в поли, але й зго
дити ся на то, щоби єму віритель відтягав від єго денної платні 2 до 15 кр. То значить: Віри
тель держить зубожілого довжника при житю, щоби той був для него довготревалою, але де
шевою робочою силою. -— Чи не доходить то до невільництва, лишаю кождому до осуду. (З о- в с їм слуш но!)
Лихва натуралїями заводить ся в той спо
сіб, що довжник не сьміє купувати своїх потреб домашних, поживи і одежи, або коли він слу
чайно промисловець, свого материялу промисло
вого деинде як лиш у свого вірителя. Розуміє ся, що єму продають дрантє за найвисшу ціну.
Коли довжник того не робить, то не дістане кредиту.
(Конрці. буде.)
ВІСТИ ПОЛІТИЧНІ.
Ґр. Г о г е н в а р т , знаменитий політик, б.
президент міністрів, голова звісного клюбу ві- деньского парламенту, не д у м а є більше кан- дидувати до ради державної. Ґр. Гогенварт є репрезентантом того політичного напряму в Ав
стрії)', котрий рішучо обстає за рівноправностию народностей і за увзглядненєм т. зв. історичних осібностий поодиноких країв коронних. Яко пре
зидент міністрів готовий був перевести корона- цию цісаря на короля ческого, та не допустила сего завзята нїмецко-мадярска оііозиция. Опісля головно заходом ґр. Гогенварта утворив ся в раді державній відомий зелїзний обруч (клюби че
сний, польский, Гогенварта), що піддержував ґр.
Таффого, а опісля знов — недавня «коалїция»
(клюби польский, Гогенварта і получена нїмецка лівиця, перед утворенєм теперішного ґабінету ґр. Баденього). Ґр. Гогенварт не нинїшний чоло
вік: в лютім скінчить 74 роки; послом був з сло- віньских сїльских громад в Країні, де має до
бра. Єго клюб пращав сими днями свого голову бенкетом: на сім бенкеті згадав чесний маґнат ґр. Пальфі і про коронацню ческого короля, яко конечне услівє примиреня Чехів. Молодоческі
«Хагоііш ІізЬу* щиро задоволені сим відзивом.
Ір . Ґ о л у х о в е к п й повернув з Берлина, В Берлині бачив ся він також, як доносять, з на
чальником нїм. ґенеральн. штабу, ґенер. Шлїфе- ном. Гак француска часопись «Теиірз*, як і ро- сийске -Новоє Время» потверджують, що подо
рож. ся не є без великого значіня. Віденьска
«КеісЬзітеЬг» так се значінє поясняє, що в сій подорожі! розходило ся о докладне означене, к о л и - с а м е союзні держави Австрия і Німеч
чина моглиб себе уважати з а ч іп л е н и м и , бо лише на такий випадок забезпечили они собі взаїмну поміч. Отже чи на пр. колиб Росия об
садила войском Царгород — можнаб се уважа
ти «зачіпкою» Австрії)? Причину до таких б л и з- ш н х омовлень услів австро-нїмецкого союза по
дали недавні ревеляциї Бісмарка про осібний союз нїмецко-роеийский.
На к о л ь о н їю іт а л їй с к у в Африці ма- шерують дервіші (магдисти), в напрямі на Аґордат.
Тими днями розпочались засїданя а н г л и ц - к о г о п а р л я м е н т у. В троиовій промові коро
левої згадують ся з притиском недавні різні Вір
мен в Туреччині. Що положене Вірмен і дальше не- відрадне, видно з того, що тими днями 40.000 Вірмен переселило ся на тернторню росийску. — Натомість про які небудь р е ф о р м и з Ц ар го
р о д у все ще нічого не доносять. -^Н а о с т р о ві К у б і повстане против Іспанців треває даль
ше і до рішеня мабуть ще досить далеко, хиба що Іспанія справді рішилась би на переведене жаданих населенєм реформ.
В прус к ім сой мі вже від довшого часу не устають Острі перемовки польских послів з міністрами і з послами нїмецкими. Д. 20-го с.
м. виступив голова иольского клюбу в прускім соймі Мотти з тяжкими закидами против пра- вительства, що всякими негідними способами переслідує Поляків; н. пр. учителі шкіл людо- вих кажуть дітям по нїмецки молити ся, рекру
там не вільно по польски розмавляти, ШГІІОНИ
полїцийні клевечуть на кого хотять і т. и. Мі
ністри Босеє й Мікель відповіли, що Поляки за мало доси почувають ся «Прусаками» і ворогу-
