Ч. 283. Львів, неділя дня 24. грудня 1906. (6. січня 1907.) Річник X.
в Австриї:
чв чїявй ріь. . 20 V ІЬВ року ... .. .. 10 мр>
мч чверть Року .• о кор.
А • яАІСНІії.- . 1-70 мер.
За границею:
цілий рік . 36 рублів або 36 франків
■в пів року 8 рублів або 18 франків Поодиноке число по 10 сот.
МСТИМ" II Передплата
яв >ЄУСЛАНА« вввосл»^
•Вирвеш ми очи і душу ми вирвеш: а не иояьмеш малостн і віри не возьмеш, бо руеке ми серце і віра русха.» — 3 Р у с л а н о в п х псальмів М. ІІІ&шкевича.
Вихадить у Дьввві що дна крім неділь і руских сьаят о о г о д . пополудня.
Радакуня, адмікїстрация і експедиция »Руслана< під ч. 1. пл. Дамбревского (Хорун- іцики). Експедиция місцева в Аґенциї Соколовского в пасажі Гавсмана.
Рукописи звертає сялише на попереднє застережене.—
Реклямациї неонечатаніи вільні від порта. — Оголо
шена звичайні приймають ся по ціні 20 с. від стріч ки, а в «Надісланім» 40 с.
від стрічки. Подяки і при
ватні донесеня по ЗО сот.
від стрічки
ИзБаБлекіє посла Тосподь
люВемт, сбоимі».
(+ ) Коли сегодня вечором засияє на небі зоря, що звіщ ала всему мирови прихід Спасителя, прихід Сонця правди, тоді на хвилю щезне вся земска журба і печаль а весь наш нарід, як далеко і широко сягає Україньско-руска Земля, зверне ся думкою, щоби поклонити ся тому Сонцю правди, що принесло спасе
не всему сьвітови. Тоді вся земля по- клонить ся Тому, від котрого засияло сьвітови сьтітло розуму. І ми в сій пре- важній хвилі забуваємо про всі щоденні хоч би як мої'утні відгомони хвилі, що
би зібрати всі гадки і звернути духа на сю найбільшу в діях людства подію.
А такого скуплена духа, такого зі
брана всіх гадок потреба передовсім на
шому украіньско-рускому народови, роз
киненому на широкому просторі, лиш е
ному своєї політичної самостійности, роз
діленому поміж три держав.І. Тимто в такій преважній хвилі, яка принесла спа
сене всему сьвітови, яка подала сьвітло розуму всему людству, треба особливо нашому народови глибоко призадумати ся над нашим сучасним иоложенєм і пе- реняти ся сим сьвітлом розуму, яке єди
но може нам забезпечити красизу бу- дучину.
Коли в сій преважній хвилі огляда
ємо із скупленим духом положене нашо
го народу по всій україньско-рускій зе-
Козацькі звичаї на Кавказі.
(Сватане в Бекешівскій станиці, баталпатинь- кого відділу, кубаньскої области.)
(Конець).
Відтак новобранці виходять зза сто
ла, молода иращає со з ріднею, а опісля всі виходять на двір. Тут молоду зі сваш
кою і старшою дружкою садять на під
воду, а молодий і старший боярин досї- дають коний. Віз з молодою ниїзджає з двора, а за ним їде молодий зі старшим боярином; останний в воротах стріляє з револьвера. Сидячі но підводі співають пісні:
Ристю, коники, ристю!
Ми йдемо із користю, Ми їдемо із користочкой, З молодою із невісточкой.
Ой, коні, коні, вороні!
Чи надієтесь на силу?
млі, то мимохіть нас* сакль ся нам всякі сумніви, родить ся н епокій і-ж урба про нашу будучину. В ! / ‘і ічині і на Буко
вині осягнуть вправдї широкі верстви народні заперечуване їм доси право го
лосу в рішаню найважнїйших прав, у висиланю своїх заступників до держ а
вної ради, а хоч право се все ще обме
жене всякими засторогами і перепонами, одначе нсеж таки наближав ся та хвиля, що й тих »труждающих ся і обремене- них«, котрим Спаси гель сьвіта обіцяв супокій, допустять до участи в прилю
днім і державнім жигю, для котрого они поносили лише труди і тягарі, немаю^и за те відповідних прав. Алеж осягненє повного признана, сеї повної рівнопра
вносте, якої наш нарід з таким преве
ликим трудом, з таким тяжким намага- нєм добиває ся, буде зависиме від сего, як покористує ся він в найблизшій бу- дучинї сим новим, хо « так обмеженим, признанєм прав, яких він вишле засту
пників для оборони своїх прав. Консти- туция дає вправдї певні права, признає їх засадничо, але треба нам уміти розу
мно користувати ся, тим то зовсім опра
вдана пословиця: УІ^іІапііЬиз іига!
Колиж тут в австрийскій Руси, де всеж таки маємо основними законами державними запоручені горожаньскі сво
боди, насуває ся нераз стілько сумнівів, стілько перепон і трудностей в користу
ванню запорученими свободами, то щож сказати про сю величезну часть України- Руси, яка під царскою кермою находить
Чи довезете княгиню На ту горочку крутую, Нашу Машечку молодую?
В сю пору в домі молодого очіку
ють новобранців. При вїздї в ворота тут розкладають костир. Коли процесия під
'їде до двора, молодий виїздить вперед і перший перескакує через костир. За ним їде старший боярин, а потому віз з молодою. Перескакуване через костир виконує ся тому, що після повірки, ново
бранці очищують ся сим ВІД ВСІХ злих чарів.
У дворі стрічають молоду свояки мужа і по привитаню она відправляє ся з ним в спальню. А родичі новобранців в сей вечер запрошують до себе рідню на »вечіринку«.
Досьвіта слідуючої днини в домі мо
лодого збирають ся свояки, дружка, сваш ка і старший боярин. Коли хтонебудь з останних спізнить ся, то підпадає під ка
ру: єго завивають.
ся ще в такім переходовім, непевнім і неяснім положенню. Чи засияє там ся на
ука Сонця правди, яка признає всякому чоловікови, всякому народови право на єствованє, на розвиток, право славити Верхотворця своєю рідною мовою, нею нросьвічувати ся і послугувати ся в при
люднім житю ? Тяжко ще зустрічати се велике сьвяго в Україні, коли там заре
вуть дзвінницї, коли рано до церкви мо
лити ся підуть ЛЮДИ.
І сегодня по 60-тьох майже роках, можна сказати те саме Тарасовими сло
вами про велике сьвято в Україні. Одна
че при всім тім не треба попадати в зне
віру, бо надія, мовляв справедливо Тарас, не вмирає!
А вжеж справдешньою темрявою вкрита третя частина україньско-рускої землі, Закарпатска Русь. Придавлена — нечунаною насилою в конституцийнім ви
ді, занедбана, збідніла, не має она про- сьвітку Алеж і там она не завмерла а дише ще в тих найнизших верствах, ку
ди здаєть ся не доходить ні праведна, ні лукава наука. Отже і там колись за сияє сьвітло розуму, і там, хоч не так ще скоро, ті широкі верстви народні, що є могутною підвалиною держави, дійдуть до признаня прав поруч з верховладни- ми сегодня вельможами і подбають також про красшу долю для себе.
В хвилі отже, коли на небі засияв зоря і нагадає нам сю преважну хвилю спасеня сьвіта і всего людства, подасть надію зневіреним, а мир затривоженим
Коли новобранці встають, то в кім
нату, де они спали, входять свашки і старший боярин. Свашки входять на те, щоби пересьвідчити ся чи чесною дівчи
на була молода. На те они оглядають біле молодої, або коли молодий не по
зволить, то вірять єму на слово. По о- глядинах всі виходять на двір і відпові
дно до того, якою виявила ся молода, вивішують фану. Коли ‘ она була чесна, то на довшу жердку привязують черво
ний платок, а коли ні, то замість черво
ного — білий платок. Виставивши фану, молодих вводять в сьвітлицю, де їх стрі
чають родичі молодого і зібрані гості.
При тім співають пісню:
Не бій ся, матінка, не бій ся, В червоні чоботи убуй с я : Топчи вороги під ноги,
Щ об наші підковки брянчали, Щ об наші вороги мовчали.
По привитанях новобранці в супро
воді свашок, старшого боярі на і решти
всякі земскі печа^р і сумніви, а черпай
мо віру і надїір , в тім невичерпанім же- релї християньскої науки, яка дає пев
ність і силу духа, поконати всі трудно- сти і перепони.
Чи може дальше так бути?
< м (Голос з краю).
(;Г, Щ ораз частїйші доходять нас нарі
кай,я, що учителі і учительки Русини, хлятий вже їх і так невелике число, не можуть дістати посад при школах міг- ских, а навіть суть округи, де в послі- дних часах з засади не приймає до сво
го округа учителів Русинів, звиняючись недостачею місця.
Многі кандидати учительскі блука
ють ся від округа до округа, нім знай
дуть пристановище, що становить пер ший крок до знеохоченя молодих лю- дий, о скількож почуте кривди виступає яркійше, коли бачать, що в тих окру
гах, де єму задля недостачі місця від
казано приміщена, другі дістають по
сади.
Майже не до увіреня являєсь яви
ще, аби народність учителя мала стано
вити головне крітериюм в одержаню, по
сади, а ке спосібність, праця, квалїфі- кация, однак в декотрих округах загні
здилась та сумна практика, що учцтель Русин з найкрасшими сьвідоцтвами має лишень сю перепону в одержаню не кажемо сталої, але і провізоричної п о сади, що є народности рускої.
В декотрих округах старають ся бодай заховати позори ь.дожншми видум
ками після хвилевих обставин спиняють можність одержаня посади, в других без маски впрост відкидають поданя, ніби задля недостачі місця, хотяй на рускі посади рівночасно приміщують і такі сили, котрі доиервд від дїтий рускої мо
ви учать ся, а часто густо і без жадної квалїфікациї.
Дійшло тепер по містах з мішаним населенєм до сего стану, що на кілька більшоклясових шкіл, а кількадесять місць учительских блукаєсь заледви о- гостий ідуть до родичів молодих снідати.
При сім хтонебудь несе фану, а старщий боярин оружє. Підчас походу співають слідуючу пісню:
Спасибо, морозоньку,
Що не побив ту казиноньку, Не замутив родиноньку — Ні ближнюю, ні дальнюю, Ні батиньку, ні матинку.
Переспівавши сю пісню, всі учасни- кй в компанії разом з цілої сили кри
чать протягло: »ууу!« а старший боярин в сю хвилю дає вистріл в фану. Потому знов співають пісню:
У нашого свата черчатая хата,
Черчиком покрита, калиной вквічана:
Усї лавки і прилавки з чорної китайки.
В домі родичів молодої в сю пору очікує молодих єї рідня, яка виходить на стрічу до воріт. Коли похід зблизить ся до воріт, свояки молодої замикають
ма жадної. В школах тих наука мови рускої є обовязкова, а кількож то учи
телів і учительок не уміє но руетеи кіль
кох речень склеїти, а бувають, що і букв руских не знають, іцож доперва говорити о науці мови рускої по таких
ш колах? ї) ! ' •
Право пронізоричного обсаджена мають ради шкільні окружні, а на сталі посади укладають терна і пропозиції до ради шкільної краєвої.
Учителя пронізоричного не має сили рада краєва примістити сама без ухвали
;ради окружної в означенім місци, може лишень після 10 жадати нриміщеня єго в данім окрузі без означеня місця, тож ради шкільні окружні являють ся
• V .
сильнїишими властями від краєвої, а що місця членів рад окружних заняли по декотрих повітах, яко відпоручники рад повітових, міских і т. д. люди неприми
римі для Русинів, а нераз просто ворожо успосіблені і знайшлись в більшости, тож обсада місць учительских випадає крайно кривднчо для Русинів.
В кождій з рад окружних є бодай оден відпоручник консисторский гр. кат.
обряду, котрий вправдї не може нич вдіяти супроти перемагаючої більшости, алеж не всі знов члени бувають непри
миримо успосіблені супроти Русинів, а навіть наколиб і так було, чиж вільно єму засідати в тій раді, де бачить на
глядно кривди Русинів ?
Єго сьвятим обовязком є заложенє протесту супроти такої практики а не соромним мовчанємі і. своєю присутно- стию стверджати сіх рани, які задають народнрхгуі орґацїццсви і єго' членам.’
Річию послів сеймових і ради дер
жавної, яко членін . законодатних тіл і заступників народу є приглянутись близ- ще сему сумному станови, переглянути кождий повіт з окрема, розслїдити осно
вно лихо, яке вже денеде загніздилось і в виду безрадности і браку віднорно- сти ищрить ся, та положити конець.
.Нарід руский не може дальше тер
піти сеї кривди, муоить грімко запроте
стувати і знайти сиду єї усунена.
ворота і не впускають походу в двір.
Тоді дружка підносить горівки оборонцям воріт і ті впускають похід. По снїданю новобранці знов вертають ся до дому мо
лодого. Тут відбуває ся взаїмне обдаро
вуване межи новобранцями і ріднею мо
лодого. Се неде ся так: молоді беруть шишку, кусень коровая, чарку горівки і на тарільцї піднорять се з поклоном ко
му небудЬїЗі свояків. СеЙ приймає дару
нок і зі своєї сторони даровув новобран
цям або корову, або вівцю, або телятко, або пшениці, або кусень материї, або гроші і т. и. Не даровують лиш проса;
після повірки Бекешівцїв єго не можна даровувати тому, що се наведе на ново
бранців нещастє. Після того, як всі сво
яки жениха обдарують новобранців, хто чим може, молодий, старший боярин, дружка і сващки ідуть за тещею і сво яками молодої. Коли ідуть за тещею, то співають слідуючу пісню:
Добра годинонька настала І Машечка за матїнкой післала:
(Д ) На загальних зборах »Народної Ради» у Львові в грудні 1890 р. прого
лосив тодішній єї секретар а теперішний і олова »Народного Комітету» др. К о с т ь Л е в й ц к и й сі програмові слова:
»Ми не’ відступили і не в і д с т у п и м о від нашої програми. Головною бо за
дачею ‘ Народної Ради» є с п о л у ч и т и всіх здоровомислячих Русинів, в с і х в і р н и х с и н і в Р у с и , під прайор с п і л ь н о ї її р а ц ї н а д д о б р о м в с і х в е р с т в н а р о д у р у с к о г о . Виходячи з того становища — нині не може бути мови о ї ї а р т и я х м і ж Р у с и н а м и під Взгядом п о л ї т и ч - н и м, бо х т о є і х о ч е б у т и Р у с и н о м т о й с т а н е и і д х о р у г в у н а р о д н у , а х т о н е х о ч е б у т и Р у с и н о м , т о й н е м о ж е т в о р и т и а н і н а р т и ї а н ї ф р а к ц и і р у с к о ї ! »
Так ждало ся, та не так склало ся!
На щож є рускі адвокати. Небавом після того якось погоджено з сею програмою сумної памяти к о н с о л і д а ц и ю з тими, що зруйнували «Рільничо-кредитне заведену», мали участь в справі Адоль- фа їв. Добрлньского і ингїійх »сд'Ьлкахгь«
а відтак на Замковій горі побили руску молодїж, що не признавала сеї консолї- дациї. Здавало ся, що консолїдация пі
сля того вже буде неможлива, але до всяких запевнень в тім напрямі ми від
носили ся з великою зневірою, бо мали все те переконане, що в тих справах рі
шає не »принцигііяльна політика», яку голосить ся про людске око, а особисті пошуки; які все найдуть потрібну форму, щоби до неї нагнути політичну програму.
Перегодом старіють ся також ради
кальні політики, набирають ся практично
го розуму, а адвокатска практика посо- бляє вельми всяким метаморфозам від
повідно до даних обставин і корисних виглядів. Ось н. пр. на останнім львів
ськім вічу дебютував В тім напрямі з ве
ликим успіхом др. В о л о д и м и р 0 - х р и м о в и ч і зовсім не дав ся збити з иангелику остро-радикальному Назару- кови, бож він певний, що* й Назарук з
«Запрягай, Ванїчка, четверо коней, [пятий віл, А шестого бери возику, щоб привіз, Щоб ти Ванїчка, мого батеньку
[привіз.
За стіл посадить, подарки дарить.
Коли прийдуть і запросять родичів і свояків молодої, то піддружий бере скатерть і підстелює єї під коровай; від
так бере коровай, кладе собі на голову і іде поиеред гостий За ним ведуть ма
тір молодої під руки старший боярин і зять. Свашки співають пісню:
Як приїхав зять на весілля звать, А ми не підем, не підем;
Хоч підем, да не будем пити;
Хоч будем пити, да не ляжем спати;
Хоч ляжем спати, дак під вишньою- [череиіньою.
Вишня-черешня од сонця красна, Молода Машечка од батька чесна;
з віком піде на практичну дорогу, на якій
др. Охримович може повеличати сн вже поважними успіхами. Він жеж не тілько адвокат, але й директор , Дністра*’ і р е
дактор „Діла*/,, отже з трема добрими пенсиями, бо треба знати, що нині но- винкар „Діла'* не дивин би сн на таку пенсию. яку свого часу нобирав началь
ний редактор пок, Вол Барвіньский.
Але щоби все те осягнути, можна бути радикалом в теориї а практичним політи
ком в дїйсности, не дурнож старий Ґете писав:
§гаи, іеигег Ггеипб ізї аііе
ТЬе-(іоеЬ е\УІ£ £гііп (1е8 БеЬепз
Б а й т . Отже др. Охримович умів дуже добре погодити теорию з практикою. Коли на засіданні Надз. Ради ,,Дністра ” 22. листопада др. Федак зазначив, що москво
філи киринилиб проти „Дністра, колиб др. Охримович став директором яко ре
дактор ,,Дїла“, заявив др. Охримович без обиннків, що він яко редактор , Діла** не дасть „старій партиї**
(як рно відповідає в горі наведеній за яві б. секретаря »Нар. Ради?!) поводу до нарікдня П. Р о д а а н к о в с . к и й приняв, сщ заяву для с в о є ї п а р т и ї до відомості! і др. Охримович став директором ,> Дністра*. але що є й реда
ктором їДіл^Т;, 1; отже часто не має часу давати вимаганих сторонами вияснень (ось як заліїцииким Русинам в справі позички на будриу бурси). Але менше о те, ціль осягненау а, чиж можна яс н ій т е сказати, о що ходилр. Ц 'каве також, як др. Охримович боронив ся проти замітів д-ра Федака — сказ.ав він, що кандида
том на директора револьтуючих урядни
ків »Дністра* не був він (др. Охримович) а др. Студиньский. Коли хтось замітив, що др. Студиньский не дістав ніякого голосу, замовк др. Охримович. Так о іж е практична політика горою, а москвофіли можуть бути певні, що »Дїло« не лише
їм
не пошкодить, але що знайде ся при виборах нова форма консолідациї, котра буде відмінна, але річ і ціль остане та сам», бо на щож адвокатский розум?!Я к мати зродила, так вона сходила, Як під хгегтом, так під вінцьом.
Коли підойдуть до дому молодого, то тут їх стрічають єго родичі і дарову- ють піддружьому »рушник*. Потім всіх садять за стіл, гостять, а відтак знов за
чинають ся дарунки. Тепер вже даровує сторона молодої. Зачинає ся від батька молодої. При тім співають пісні:
Казали люди: тесть богатий, .
■;,у Привезе деньоґ повен міх';
А він кинув копійку, як на сьміх.
Роди, Боже, жито кореньом корі-
ЬНі [нисте,
Колосом колосисте, щоб наша Маша Навстоячки жала.
На барану-^овна, а на козлу оста.
Душечка, Машечка, частуй своїх [гостий.
Борис Грінченко.
(З пагоди 2 5 літного ю вілею єго дїяльпости).
(Д альш е).
Поезия Грінченка не обмежує ся тільки так званими громадяньскими мо
тивами, хоч вони й переважають у єго творах і надають їм характерний кольо- рит; поет уміє видобувати з своєї ліри й звуки, присьвнчені таким субєктивно- людским чутям, як кохане, або змалю
вати сьвіжими оригінальними фарбами красу природи. В ряді україньских пое
тів останніх десятиліть Грінченко займає одно з ііочеснїйших місць. До річи буде згадати, що Грінченкови іокрім оригіналь
них, належать ще* Перекладні поетичні твори, серЬд яких відзначають ся цінними прикметами переклади з Гейне і доам
Шілєра. пм;
Як белетрист Грінченко входить в обсяг україньского письменьства своїми численними повістями й оповіданими, в яких він змалював найрїжнороднїйші верстви україньского народу від єго вис- ших кругів (»Сонншний промінь*', »На рознутю», »Байда* та ин.) до убогого спролєтаризованого селнньства. Звичайно кажуть, що особи, змальовані в перших двох згаданих повістях Грінченка трохи нереальні, що тут публіцистичний еле
мент бере п ер е в а гу над художественною правдою. В деякій мірі сі уваги справе
дливі. Але обом повістям не можна від- ' мовити певного ідейного значіня, а та
кож ваги одних з перших проб українь
ского социяльного роману, в яких автор вийшов поза межі звичайного до тих ча
сів (початок 90 років) трактована виклю
чно сюжетів селяньского побуту і вивів на сцену україньску інтелїґенцию з усім, що її мучило й радувало. Значно висше з художественного боку стоять оповіда
на з народного житя, серед яких стрі
чаємо такі прекрасні річи, як »Без хлі
ба*, >Хата«, »Покупка«, »Палїї«, або більші повісти »Серед темної ночі*, »Під тихими вербами*. Всього написав Грін
ченко прозою біля 4-0 новістий та опо
відань, які становлять цінний вклад в україньску белетристику новійших часів.
Поруч з поезиями й прозаїчними А ни, чесні гості, дуже не скупіться:
Ситці закупайте, да князей даруйте!
По дарунках, коли родичі бідні, ве- сїлє кінчить ся; колиж родичі обох сто
рін маєтні, то гульня перетягає ся цілий тиждень. Зразу, гуляють на кошт роди
чів молодих, а потім кождий з беручих участь гостий заводить цілу кумпанїю до себе в хату і угощує.
Кінчить ся весїлє гашенєм пожару.
Се буває по тім, як в я ^ і- у в с іх побували в гостях і гуляти більше вже нема о х о ти. Свояки збирають ся до родичів мо
лодого або молодої і нють тут на остан- ний раз. По скінчешо пиятики, дружка запалює жмут конопель і кидає єго на землю. Всі кидають ся і допчуть сю ку
делю. Се і називає ся гашенєм пожару.
Тоді всі розходять сд..,ро хатах і весїлє уважає ся закінченим.
творами Грінченко дав нам і зразки драми — 8 пєс, з яких деякі, напри
клад, „Ясні Зорі**, „Нахмарило**, „На громадекій роботі**, »Йк новий ш лях*, збогатили репертуар україньского театру, взагалі убогий на ідейні річи. Пєси Грін
ченка окрім сценічної мають не малу й літературну вартість.
Працюючи в україньскому письмен
стві, яко поет-художник, Грінченко по
ложив великі заслуги й длн розрЬбленн україньскої народної словесности й мови.
Єму належать чотири великі томи етно
графічних материялів, уложених і вида
них відповідно до всіх наукових ви м о к Ємуж належить гарний біблїоґрафічййй- покажчик »Литература уйраийскаго фолЄ- клора*, без якого не може обійтись ій - пер ніхто, що серйозно працює над у- країньским фолькльором. Цілий ряд статвй про україньских письменників й про нашу стару й нову літературу умі
щено Грінченком по ріжних виданих —
»Кїевская Старина*, »ЧерниговсКій Зем- скій Сборникчь*, „Літ. Наук. Вістник**,
„Больш ая Енцикльопедия'1 та Ин. Але найбільше значіня для україньскої нау
ки, а також і длн самих широких кру
гів україньского громадяньства має уло- жений ним великий словар україньскої мови. Се така капітальна праця, що во
на одна моглаб забезпечити за Грінчен
ком невмируще імя в істориї українь
скої культури Він опанував тут і систе
матично впорядкував богатий словарний материял, який зібрано ріжними особа
ми на протязі кількох десятиліть, при чому додав чимало й власних мате
риялів. Словар той, удостоєний премії академії наук має появитись в 1907 році.
Я к уже було висше зазначено, Грін
ченко дбав найбільше про поширене україньского письменьства й взагалі про- сьвіти в народі. На протязі 80 і 90 ро
ків розвинув він енерґічну видавничу д і
яльність, випустивши біля сотні популяр
них брошур, серед яких добру половину беруть єго власні белетристичні й попу
лярні твори. Маючи рідкий популяриза- торский талант, Грінченко дав ряд пре
красних нарисів про видатних діячів—
україньских й чужих (про Котляревского, Квітку, Гребінку, Гарфільда, Ґутенберґа та ин.) та других популярних брошур.
(Цоб зрозуміти, якої надзвичайної енер
гії треба було, щоб провадити в Росиї діло народного україньского видавництва, досить сказати, що тільки половина ма- териялу, призначеного для друку, могла побачити сьвіт, рештаж загинула в цен
зурних лябетах, і то — саме живійше і цїкавійше. А за те, що часами могло проскочити між Сціллями й Харібдами всяких заборон, тайних і явних, прихо- дилось буквально вести (війну, дрібну, не
помітну про чуже око, але яка забирала велику силу часу, праці' і, можна сказа
ти, — нервів, здоровлн.
З популярно-видавничою діяльністю Грінченка, яко поважною культурною ро
ботою на користь народнїх мас, тісно зкязана єго публіцистична діяльність в обороні народної мови в україньскім шкільництві. Ніхто до сего часу не зр о бив стільки для того, щоб покаізати ф а
ктичним аналізом всю ненормальність й
7 0
антіпедаґоґічність сучасної постановки шкільної справи на Україні і для вия
снена тих основ, на яких тільки й може істнувати нормально шкільна україньска проськіта. Свої думки про сю справу ши
рив Грінченко і в статях і в окремих книжках, призначених для інтелїґенциї (»Яка тепер народна школа на Вкраїні*
П. Вартового, »На безпросвЬтном'ь пути«, статі в »Громадській Думці* та >Радї«), т а к г і для народу (»Якої нам школи треба*).
Смуж належить кілька гарно уложе- них читанок для дїтий і »Граматка*, яка вийшла сими днями. Грінченко працював над народною иросьвітою не тільки в те
оретичній сфері, але й в практичному житю, пробувши понад 10 років народ
ним учителем, увесь час і на далі, о скільки дозволяли політичні обставини й сили приватної людини, працюючи над иоширенєм науки в народі. Коли обста
вини політичного житя трохи проясни
лись і явилась змога розпочати отверту колективну иросьвітну діяльність, Грін
ченко став на чолі роботи в київскій
»Просьвітї«, яка поки що одинока зпо- між усіх наших молодих >Просьвіт«
приступила до видавничої дїяльности.
(Конецьбуде).
І д е ж о н и ?
(Різдвяне оповідане).
У Махницьких сідали звичайно до „сьвя
тої вечері", з першою зорею. То був дім, де берегли давних звичаїв, де не тільки батьків
ські заповіти, але навіть кождий стіл і сто- лець мав своє місце. їх життя ішло як до
брий, хоть старий годинник.
Нині той лад рвав ся що хвилини.
Служниця кілька разів бігала до міста, бо все >щось забуло ся купити*, заки прине
сла, мати, не знати чому, накрила стіл бу
денною скатертю, батько замість сьвяточного вбрав якийсь зношений одяг. Всі ходили як запаморочені, якби то не був «сьвятий вечір*
і якби його нікому не треба було.
Була вже темна ніч, як родина зібрала ся в їдальни. Мати великою ложкою розли
вала борщ, батько держав тарілку з проскур
кою у руках і не міг якось почати старо- сьвіцького звичаю обдїлювання, немов чекав когось, що за хвилину мав увійти до хати.
„Вистигне борщ"— сказала вкінци мати
— „сідаймо."
„А проскурок» не поділимо ся ?“
„Я і забула. Певно, що треба".
„Дай нам Боже" — почав тихо і якось несьміло батько.
По черзі підходили до нього, мати, від
дана донька, зять і двоє русявих внуків, хло
пчик і дівчинка.
Цілували старого в руку, ділили ся ку- сничком проскури, посмарованої медом і мов
чки сідали на своїх звичайних місцях. Донь
ка, зять і внуки мешкали осібно; вони прий
шли, щоб родичам було веселїйіііе.
Конець стола стояли дві порожні тарілки, якби ждали на когось, що мав прийти з далека-
Хто глянув на ті місця, зітхав і не пі
дносив голови так скоро.
їли мовчки, хоть кождий хотів говорити, щоб перервати тишу. Тая тиша пригнітала усіх.
Батько відізвав ся перший:
„Маємо кріпкий мороз".
„Кажуть, що в ночи двоє людий за мерзло".
„Торік було теплїйше".
„І весел ій те" — додала мати а в вї голосі чутно було ніби злість а ніби жаль.
„У нас побиті тепломіри" — запримітив зять.
„Возьми від пана таріль".
„О, які гарні квітки".
„ Д е ? “
„На вікнах".
„їджте діти борщ. Борщ добрий з галуш
ками.,."
Розмова рвала ся заєдно.
Два порожні тарелі ждали...
Подали рибу.
Кождий взяв по куснику, а півмисок по
клали як раз перед двома порожними т а рілками.
Запримітила се мати і перенесла на бі
чний стіл, щоби не видів батько...
„А дїтьом повибирайте ости, бо зад а
влять ся".
„Подай, Оленко, таріль, ти, Петрусю»
також".
„Так. Тепер можете їсти безпечно".
Діти справді їли доволі жваво, зате стар
ші вибирали кожду кісточку, і були тою р о ботою ніби так заняті, що не могли говорити до себе....
А дна пусті місця заєдно ждали на ко
гось, що мав прийти з далека.
„А чи нині знов будуть стріляти? — 03 вав бя нараз голосний, чистий голос.
У хату, якби справді кула влетіла,
„Петрусю. їдж пиріжки, не говори бо- гато !“
♦Діти не повинні говорити, коли їх ніхто не пнтаєть ся".
Кінець стола біліли ся два пусті тарелі...
Подали кутю. Пшениця, мід і мак. Со
лодкість і забуття. Давні часи нагадує та страва.
„На селі кидають на стелю".
„По що?"
„Пізнають, який рік буде на пасіки".
„Декуди приносять кутю до церкви на парастас".
„Всілякі бувають звичаї".
Петрик слухав дуже цікаво. Та довго він не всидів; обтираючи губи від маку і меду спитав у друге:
„А чи то правда, що на сьвятий вечір, приходять душі і їдять, що для них їх родина лишить?"
„Хтож тобі се казав?"
„Покійна тітка Христя".
„Петрусю, ти чув, що діти не повинні говорити, коли їх ніхто не питає....“
Від порожних місць повіяв зимний вітер...
Петрусь замовк, але його питання остало ся в їдальни; воно літало від голови до голо
ви домагаючи ся відповіди.
Чи справді до отсих двох пустих місць прийдуть вони і засядуть до сьвятої вечері ?
Хто ?
Він, одинокий син Махницьких, молодий лікар. О тій порі вертав звичайно з міста від недужих. Мав таке високе, сумне чоло, яке буває тілько у тих, що виділи богато терпіння.
Не сьміяв ся майже ніколи, між веселих лю
дий не ходив. „Проклятий край, де люди не жиють а мріють тільки о життю, де бракує воздуху і сонця. Проклятий край!"
А вона, Христя, його молодша сестра, що як прийде бувало по Лєкциях до хати, то як би вернула з лїса, з весни, в поміж квіток і птахів. Ціле місто вона знала, кождий був для неї, мов рідний. Кожда нова книжка, кожда цікава гадка відкривала перед ньою нові же- рела житя.
То була одна пісня доброї щирої віри.
Деж вони тепер?...
Де ? Спитай ся того вітру, що віє під вікнами.
Він тоді ревів, як дикий зьвір. Носив по
рох і кулі цілий день, а вечір припав до зе
млі і пив горячу, людську кров, що обливала брудне каменюче.
Спитай ся тих зір, що саме тепер одна за другою вибігають на небо.
Вони сьвітили тоді над їх білими лиц2
ми як похоронні сьвічки, в тую холодну, лю ту ніч — най скажуть.
Де вони?...
Вони умерли, щоб родилась воля.
Мовчки ставали Махницькі від стола, мовчки обнімали ся, дякуючи собі за різдвя
ну вечеру, мовчки виходили з їдальної кімна
ти. Не сьміли навіть озирнутись. Здавало ся їм, що до тих двох порожних місць як раз в ту хвилю підходить двоє людий. Він з висо
ким, блідим чолом, яке буває лиш у тих, що виділи богато горя і вона, весела та гарна, як недосьпівана пісня в честь вічного, неііо- боримого житя.
Б огдан Л спкий.
Іван Коссак.
БЕРЕЗА.
Давно, дуже давно тому.
Ж ив князь — могучий князь — і прехороша у него дочка була.
І отець дуже кохав єї.
І мати сердечно пестила вї.
І кохав єї нарід цілий.
І було вї як у раю.
І заручили єї
З могучим сусїдним князем.
І веселив ся князь щастєм єї, і ті
шилась мати долею єї...
І радувавсь нарід в е с ь ..
І було гучне весїлє...
І були гучні забави...
І бавили сн неї...
І при кінци забав співав співак...
Співак з далеких сторін...
І співав сумні пісні він.
І слухала молода сумних пісень тих.
І очима прехорошими своїми впи
лась в душу співака.
І поїхала молода княгиня у богатий двір мужа свого.
А в ушах єї звенїла все сумна пі
сня співака чужого.
А перед очима єї стояв сумний співак з далеких країв.
І вечорами ходила княгиня в бере
зовий гай.
І сідала під сумними березами она.
І вслухувалась в шепіт березового листя.
І чула пісню — сумну пісню співака чужого.
І не подобалось се князеви моло
дому.
І казав він витяти гай, сумний бере
зовий гай.
І вечером прийшла княгиня до бе
різ сумних своїх.
І не було вже їх.
І гірко гіренько заридала.
І плакала довго-довгісенько.
І стояла на місци плачучи...
І ніч цілу шукав князь княгинї своєї.
І шукали слуги єго вірні.
І не знайшли вже єї...
Лиш на місце стятих берез — сто
яла одна плачуча береза.
Кажуть, що то була княгиня...
Коросно, 18. X. 1906.
